Ку-ку! Сьогоднішній пост я вирішила присвятити темі безпеки. Спершу розберемося, де і коли особа відчуває безпеку? Мені здається, це явище досить особисте для кожного і вивести одне визначення досить складно. Для когось це може бути його власний дім, за стінами якого з ним нічого не може трапитись, для когось – це впевненість в завтрашньому дні, а для когось взагалі людина, як то батько чи чоловік, в обіймах якого весь інший світ ввижається мізерним.
Але є така штука, яка називається «воєнний стан», якщо говорити коротко та обумовлено, то це вимушена ситуація, в якій ви позбавляєтесь відчуття безпеки. В такій ситуації знаходжуся і я…
Трохи передісторії. Я – соціофоб. Для мене навіть просте спілкування з людьми, як приклад розмова з продавцем в магазині, може бути просто нестерпним. Це приносить багато дискомфорту в моє життя та я навчилася максимально уникати подразників, виходячи з зони свого комфорту лише за крайньої необхідності. Я – інтроверт. Мені завжди затишніше самій на одинці, навіть багато часу проведеного з моїми батьками садять мою соціальну «батарейку». Я – перфекціоніст. Я боюся темноти. І ще безліч всього того, у чого є один спільний знаменник – це рішення цих проблем: моя кімната. Це місце, де завжди світло, де зручний для мене порядок, де найголовніше немає людей, де я можу бути самою собою. Повертаючись до теми мого посту, моя кімната це єдине місце, де почуваю себе в безпеці. Почувала…
Війна все змінила.
По-перше, через ризик травмування від уламків скла під час вибухів довелося «заколотити» більшу частину вікна, через що вдень майже завжди темно, впринципі як і ввечері через світломаскування. По -друге, зараз я ділю свою кімнату з старшою сестрою та її маленьким сином, які змушені були покинути свою домівку. Купа їх речей поклали край моєму порядку, а сама постійна наявність когось окрім мене в кімнаті… Ну ви розумієте. Це більше не мій прихисток, який міг відгородити мене від всього іншого світу.
Я не скаржуся, але це більше не МОЯ кімната. Я більше не відчуваю себе в безпеці…
