Навколо нас інформаційний шум вдень і вночі. Мозок і нервова система страждають від інформаційного перевантаження. І при цьому парадокс в тому, що багато людей де факто почуваються самотніми серед цього шуму.
Здавалося б, ресурсів, щоб не бути самому, є так багато! Чати, соцмережі, інформаційні лінії. Але ... коли наш мозок не здатний обробити лавину інформації, яка валиться на нас звідусюди, він починає її фільтрувати, а деколи і взагалі ігнорує. Ми фізично не можем конкурувати із обчислювальними ресурсами, і часу на живе спілкування не лишається...
Чи пам'ятає ваша дитина, що ви сказали їй вранці? Чи годину тому? Чи зрозумів ваш друг, що ваш дзвінок був проханням про допомогу? Чи пам'ятаємо ми обличчя сусідів, а вони наші? Чи дивиться ваш співрозмовник на вас, коли ви спілкуєтесь, чи поглядає на телефон? Скільки справ одночасно ви зазвичай робите?
У мене був період, коли цей стан перевантаженості інформацією у мене був настільки гострий, що хотілося ходити із закритими очима ) Реклама буквально всюди, очі зчитують її мимоволі, а мозок весь час щось обробояє: робочі завдання, проблеми домашніх, буденні задачі, особисті переживання. Я мріяла про те, щоб опинитись самій посеред пустелі з одноманітним пейзажем аж до горизонту.
Я часто питаю себе і не можу визначитись, хто я: інтроверт чи екстраверт? Я люблю спілкуватись, ділитись враженнями і історіями, бути в колі друзів. І слухати теж вмію і люблю, особливо цікавих співрозмовників. Люблю нові знайомства. І одночасно я люблю тишу і самотність. Люблю бути сама в робочому просторі, люблю порожні вулиці і кафе.
Сучасний світ позбавив нас нудьги. Але вона корисна, як і самотність. Бо коли ми нудьгуєм, в нашій голові народжуються мрії, ідеї. Та й просто роздуми бувають дуже корисні. Ми самі здатні зрозуміти про себе і світ навколо нас дуже багато без допомоги коучів і розумних книжок. Але на це нема часу. Для чого додавати в голові, якщо є калькулятор.
Я вже давно помітила, що ми влаштовані так, що якщо є в кого спитати або попросити допомоги, то ми виключаєм власний ресурс. Все, не знаю, не вийшло, не знайшла. Подзвоню і спитаю. А через 15 хвилин, якщо мені не відповіли, оп! І рішення знайшлося. Я сама його знайшла, хоча здавалось, що все перепробувала.
Але все добре в міру. Буває, що інша людина поруч дуже потрібна. Близька чи навіть будь яка. Є люди, які бояться тиші, а міняти щось в психіці вже пізно. Як от моя мама. Вона дуже погано спить, коли сама вдома. Не виключає телевізор. І їй дуже важливо розуміти, що крім швидкої допомоги, вона може ще на когось розраховувати. Сьогодні до речі дізналась, що в Україні вже є послуга "платного друга" 🤔
Я переконана, що у кожного своє ставлення до самотності. І кожен з нас правий у цьому. У нас різні долі і різний досвід. Просто, незалежно від нашого ставлення, треба намагатись не втратити чуйність. Колись вона може повернутись до нас ;)
Фото, використані в цьому дописі, я зробила в Музеї Медуз в Києві. Мені здалось, що це влучно відображає зміст мого поста. У великому акваріумі самотньо плаває одна медуза. А навколо неї по той бік скла сотні людей... А останнє - це замерзла шибка мого балкону 😊
Сподіваюсь, що не порушила більше ніяких правил, але якщо так, то це ненавмисне, і буду рада вашим зауваженням.
Дякую, що прочитали!