Останні три дні намагаюся якось зібрати себе докупи. Оскільки від п'ятничного ранку в жалобі за сином наших хороших друзів, який загинув цього тижня під Бахмутом, відлетівши у кращі світи. Йому назавжди лишиться 21 рік.
I've been trying to pull myself together for the last three days. Since this Friday I have been in mourning for the son of my best family friends. He was 21 years old. He died this week near Bakhmut, having flown to better worlds.
Ми щодня втрачаємо життя відомих і невідомих нам людей, військових і цивільних, дорослих і дітей, - і ці втрати вже стали жахливою реальністю, до якої хтось звикає, а комусь навпаки, щодня болить. Оскільки ми всі різні, у кожного свій больовий поріг відчуття і сприйняття.
Every day in Ukraine we lose the lives of people known and unknown to us, military and civilian, adults and children, and these losses have already become a terrible reality.
Час від часу ловлю себе на думці, що моя психіка увімкнула функцію "глибокої заморозки", аби емоційно не збожеволіти. Але з тих емоційних каналів, які наразі "заблоковані", всеодно рано чи пізно хлине хвиля тих емоцій, які зараз ми стримуємо або ж намагаємося бодай якось контролювати, бо біль має вийти назовні.
From time to time I catch myself thinking that my psyche has turned on the "deep freeze" function so as not to go emotionally crazy. But from those emotional channels that are currently "blocked", sooner or later a wave of those emotions that we are currently restraining or at least trying to control somehow will pour out. Because the pain must come out.
Аби не збожеволіти і не втратити здатність радіти, намагаєшся відволікатися, проводити час з друзями і рідними серед інших людей. Скажімо, на прогулянках у парках, які зараз потопають у різноколірному цвіті, на культурних подіях, де можна почерпнути чимало позитивного й приємного для душі, і бачити, як інші так само проходять на такі івенти, щоб емоційно підзарядитися. Але страшні звістки стирають такі крихкі моменти радості, і доводиться щоразу заново відновлювати в собі здатність бачити світ прекрасним.
In order not to go crazy from the terrible news from the front, and not to lose the ability to rejoice, I try to distract myself, to spend time with friends and relatives among other people. Let's say, on walks in the parks, which are now drowning in colorful flowers, at cultural events, where you can glean a lot of positive and pleasant things for the soul, and see how others also go to such events to recharge emotionally. But the terrible news from the front erases such fragile moments of joy, and I have to renew my ability to see the world as beautiful every time.
Найкращим лікарем від душевних потрясінь є природа. Вона якимось чином вбирає в себе нашу журбу і сум, натомість даруючи спокій і душевну рівновагу.
For me, Nature is the best healer for mental upheavals. It somehow absorbs our sorrow and sadness, giving us peace and mental balance in return.
Для мене справжнім терапевтом є мій сад, який водволікає мене від негативних емоцій, допомагає поновлювати життєвий ресурс, бачачи як народжується й квітне все, у що я вклала свою працю й душу. Позаяк природа завжди віддячує тим, хто про неї дбає і піклується. Зрештою, коли ви працюєте на землі, ваш мозок відключається від всіх зовнішних факторів, і ви входите у певний стан медитації. Це не я придумала, це науково й практично доведено.
So for me, a real therapist is my garden, which distracts me from negative emotions. It renews my life resource. I am seeing how everything I put my work and soul into is born and blossoms. Because nature always thanks those who take care of it. After all, when you work on the ground, your brain shuts off from all external factors and you enter a certain state of meditation. I did not invent this, it is scientifically and practically proven.
До речі, нещодавно нарешті відвідала оранжерею Національного ботанічного саду імені Гришка, який гостро потребував коштів на збереження унікальних рослин у пероід блекауту. І так було приємно бачити, що більшість рослин вижило, і що твої скромні внески разом із пожервами інших небайдужих людей, допомогли врятувати колекцію дивовижних сортів азалій, камелій тощо. Коли матиму натхненння, напишу про мій візит в оранжерею окремий допис. Бо є ідеї й купа фото, але немає мотивації й сил усім цим зараз ділитися.
Recently, I visited the greenhouse of the Hryshko National Botanical Garden, which was in dire need of funds to preserve unique plants during the blackout period in 2022. And it was so nice to see that most of the plants survived and that my modest contributions, along with the donations of other caring people, helped save a collection of amazing varieties of azaleas, camellias, etc. Someday, when I have inspiration, I will write a post about it. Because there are ideas and a lot of photos. But there is no motivation and strength to write about it now.
На цьому завершуватиму. Дякую тим, хто знайшов час і бажання прочитати ці кілька абзаців. До зустрічі.
Thank you for reading my post. Stay close. See you!