Hello.
Yesterday was full of curious moments. As I was leaving the parking lot, the barrier wouldn't open, and the display flashed the words: "Access Denied." I started laughing and trying to explain that it must be a mistake. My mother nervously nudged me, telling me to stop "cackling." Then, a staff member walked over and calmly said, "You’re one of those people who laughs when they’re nervous. Ma'am, it’s actually better than showing aggression—laughter extends one's life."
"Well, then I've certainly extended my life today," I replied, continuing to laugh.
In truth, that’s how my nervous system’s defense mechanism works. Stress or a confusing situation equals laughter and jokes. But that day, it was truly excessive; my son and I simply couldn't stop. My mother, on the other hand, was overly serious, which only made me laugh more.
The first situation: Maksym, playing with another boy, started talking about his grandmother and food. He said, "My grandma prepares everything with eggs." It was so frank, sincere, and hilarious all at once. Because my mother is such a strong woman, it immediately translated in my head as: "My grandma has balls."
Later, Mom went to buy a gift for an Italian girl. She chose an astronaut nightlight that projects stars and a sphere onto the ceiling. Maksym has a similar one, and Mom really liked it. She called me, sounding like a secret agent: "The astronaut is with me. What’s my next move?"
I told her I’d be finishing work in a few minutes and to wait for me in the lobby so we could head home together.
When I came downstairs, I stumbled upon a different, almost tragic story. A young, dark-haired man was speaking clearly and confidently, which caught my attention. I forgot about Mom for a moment and hung on his every word.
"Do you realize a woman cleans the men’s showers? I find that completely unacceptable! Why does your management treat its employees with such disrespect? This is a woman, someone's mother! Would you go and clean where there are naked men?"
"I understand you, and I wouldn't go, but we have this situation because of a shortage of male staff."
"I’ve already written to your management stating that treating women this way is inadmissible!"
I agreed with every word that young man spoke. There was no shouting or hysteria in his voice; he had carefully thought out every word. Most importantly, he was the first person to notice this in many years.
After the man left, Maksym and I started looking for Grandma—where had she and the astronaut disappeared to? Maksym went to the restroom, then we checked the nearby café. She was nowhere to be found. I was overcome with laughter at the thought that she had received the astronaut and simply vanished into the stars with him.
By the time my mother finally appeared, we were laughing loudly enough for the whole street to hear. Mom was serious and couldn't "get" our laughter. We went for coffee. Mom said it’s better in Italy. Well, in Italy, it’s Italian coffee, but in Lviv, it’s Lviv coffee. It has its own charm, its own style, its own breath. And my laughter!
Another day, I walked across the entire city so my mother could "rescue" something once again. If it brings her pleasure, then it’s important for both of us. Walking through my Lviv is a true delight. Ancient buildings filled with history, gloomy alleys, and high Austrian facades.
When I stopped to admire another facade, a woman caught my eye. She was painting her hands with a green liquid and putting on thick gloves. Beside her stood two large, heavy bags. I thought to myself that she must have been forced to come from the East of our traumatized country to start a new life here in Lviv. Her face was as somber as that rainy day. She looked into the distance, exhaled, and lifted those "bags of her life." She walked heavily, dragging one foot after the other. I stood by the wall, unable to help her. Then, a man passed her, pushing an empty metal cart. It was that feeling: I want to help but don't have the means, and here is a man who has the means but lacks the desire. He quickly wheeled his cart down the street and disappeared around the corner. The woman continued to haul her bags, reached a building, opened the door, and vanished inside. I was able to continue my walk with a sense of ease, for that final exhale was a look at the distance that remained.
And I thought about how few people there are who both can and want to help. But my mother does what she loves. During her time in Ukraine, she has done many kind and selfless deeds that go unspoken.
"I want to help them, but I don't know how yet," Mom said after returning from a neighbor’s. And that "WANT" is actually the most important thing. You can have the resources, the time, and the opportunity, but lack the desire. Perhaps my mother’s mission lies in this helping, because when I asked about her hobbies, she had none. It turns out that "rescuing" is her very core. From the outside, it looks like the highest form of creativity.
I could list the essentials: she fed the hungry, connected people from different countries to save a young man, helped those in need, and gave countless gifts. And on this day, I was walking to get something to save Anya, who lives with her mother and brother in Treviso. At first, I told my mom, "Stop saving everyone, Anya has a mother." But Mom said the medicine didn't cost much and her conscience would haunt her if she could have helped the girl but didn't. I picked up the medicine, and the pharmacist said it should work and certainly wouldn't make things worse.
Returning home joyfully, I remembered how Mom would buy up gifts and sweets, how she performed all those spontaneous acts of charity. We visited our dear friends at the "April" volunteer headquarters. I heard their stories—their pain, their joy, their growth. Most of all, I was struck by the words: "Our children do not know a life without war."
If you have the desire and the opportunity, do good, and I am certain it will return to you twofold.
My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in my native Ukrainian, translated and adapted into English for the Hive community with the help of an AI assistant. Photos taken on my personal smartphone during this meeting. Photos from my personal gallery on my phone were used. Thank you for your attention and visit.
Вчора було кілька цікавих моментів. Коли я виїзджала з парковки, то шлагбаум не відкривався, а на табло засвітилися слова: "Проїзд заборонено".
Я почала сміятися, і пояснювати, що це помилка. Моя мама нервово штовхнула мене, мовляв, досить вже риготати. Тоді працівник підійшов до мене і спокійно сказав, що "ви з тих, які коли нервують, то сміються. Пані, то насправді краще ніж коли проявляється агресія, а сміх це продовження життя."
-Ну то я сьогодні продовжила собі добряче життя. Продовжила сміятися я.
Насправді, так в мене спрацьовує захисна реакція нервової системи. Стрес, незрозуміла ситуація = сміх, жарт. Але цього дня справді була надмірно і я з сином не могли зупинитися. Мама була навпаки надто серйозна і це ще більше мене смішило.
Ситуація перша. Максим граючи з хлопчиком почав розповідати про свою бабусю, про їжу і сказав, що моя бабуся все готує з яйцями. І це було так відверто і щиро і одночасно смішно. Бо моя мама настільки сильна жінка, що автоматично в моїй голові прозвучало, що "моя бабуся з яйцями".
Потім мама поїхала за подарунком для дівчинки італійки. Вона вибрала такого космонавта нічника, що світить зорями і такою сферою на стелю. Подібний є в Максима і дуже сподобався мамі.
Мама подзвонила і каже наче спецагент "Космонавт в мене, що я маю далі робити"
Я кажу їй , що закінчую за кілька хвилин роботу почекай мене в холі, я зараз зпущуся і поїдемо разом додому.
Зійшовши вниз я застала іншу, навіть дещо трагічну історію. Молодий чорнявий хлопець розмовляв чітко і впевнено, чим дуже зацікавив мене. Я забула про маму і ковтала кожне слово.
-Чи ви знаєте, що в чоловічій душові прибирає жінка? Я вважаю це взагалі неприпустимо! Чому ваше керівництво так зневажливо відноситься до своїх працівників? Це ж жінка, чиясь мама? От ви би пішли прибирати туди, де голі чоловіки?
-Я вас розумію, я б не пішла, але через нестачу чоловічих кадрів така склалася ситуація.
-Я вже написав вашому керівництву, що так з жінками поводитися неприпустимо!
І я погоджуючись з кожним словом , яке вимовив цей молодий чоловік. В його голосі не було крику, істерики, він продумав попередньо кожне слово. І що саме головне, що він перший, хто звернув на це увагу за багато років.
Потім чоловік пішов і я з Максимом почали шукати бабцю, де ж вона з тим космонавтом поділися. Максим пішов в туалет, потім ми заглянули в кав'ярню поряд. Ніде її не було. Мене розбирав сміх від того, що вона отримала космонавта і зникла з ним у зірках.
Коли зявилася нарешті моя мама, то ми вже хохотали на всю вулицю. Мама була серйозна і не могла в'їхати у наш сміх. Ми пішли на каву. Мама сказала, що в Італії ліпша. Так в Італії -італійська, а у Львові -Львівська. Тут є свій шарм, свій стиль і свій подих. І мій сміх!
Іншим днем я пішла через усе місто, щоб моя мама знову порятувала черговий раз. Якщо їй це приносить задоволення, то це важливо для нас обох. Піші прогулянки моїм Львовом це справжня насолода. Старовинні будинки наповнені історією, похмурі вулички і високі австрійські фасади.
Коли зупинилася оглянути черговий фасад, то мою увагу привернула жінка. Вона намалювала зеленою рідиною руки і одягала цупкі рукавиці. Біля неї стояли дві великі важкі торби. Я подумала, що вона змушена приїхати зі Сходу нашої травмованої країни, щоб тут у Львові почати нове життя. Обличчя жінки було похмурим як той дощовий день. Вона подивилася в даль, видихнула і підняла ті «торби свого життя». Жінка важко ногу за ногу йшла. Я стояла біля стіни, але я не могла б їй допомогти. Коли повз жінку проходив чоловік, який мав перед собою пустий металевий візок. Ось це відчуття, коли я хочу допомогти, але просто не маю можливості, і чоловік, який має можливість, але не має бажання. Він швидко покотив возик вулицею і зник за кутом. Жінка ж продовжувала тягнути торби, підійшла до будинку, відчинила двері і зникла за ними. Я з легкістю змогла продовжити свій похід, бо ось цей останній видих був з поглядом на цю відстань, яка залишилася.
І я подумала, що мало тих людей, хто може і хоче допомогти . А моя мама робить те, що любить.
За той час, поки моя мама в Україні, вона зробила багато добрих і безкорисних справ про які не говорять.
-Я хочу їм допомогти, але ще не знаю як.- Сказала мама після того як прийшла від сусідки. І ось це "ХОЧУ"- насправді найважливіше. Бо можна мати ресурси, можна мати час, можливість, але не мати бажання. Можливо місія моєї мами в цій допомозі , бо коли я спитала її про її хобі, то його в неї нема. Тоді виходить, що порятунок- це її серцевина. З боку це виглядає як найвищий прояв творчості.
Я можу записати основне, що вона нагодувала голодного, поєднала людей з різних країн за для порятунку молодого хлопця, допомогла потребуючому, подарувала безліч подарунків. А в цей день я йшла за тим, що має порятувати Аню, яка живе з мамою і братиком в Тревізо. Спочатку я сказала мамі
-Досить всіх рятувати, в Ані є мама.-Але мама сказала, що це невеликі кошти за ліки і її буде гризти сумління, що вона могла допомогти дівчинці, але не зробила цього.
Я отримала ліки і фармацевтка сказала, що ліки мають подіяти, а гірше точно не зробить.
Радісно повертаючись додому, я згадувала, як мама скупляла подарунки, солодощі, як вона спонтанно робила всі ті благодійності. Ми були в наших добрих друзів з волонтерського штабу "Апріл". І я почула їхні історії, я почула їхній біль і радість, їхній ріст. Найбільше мене зачепили слова, що наші діти не знають життя без війни.
Якщо у вас є бажання і можливість, то робіть добро і я впевнена, що воно до вас повернеться вторицею.
