Моя Галинка у червоній курточці, перша наша зустріч, коли трапилась війна.
Ми познайомились в інтернеті мабуть років шість тому, а то й більше. А зараз неначе все життя промайнуло, бо як довго ми одна одну знаємо. Від початку нашого знайомства ми робили репости одна одній в соціальних мережах, спілкувалися через коментарі. Потім обмінялися номерами телефонів та вже телефонували. А коли настала війна ми одна одну почали питати:
- Ну що там? Ну як там? Як ніч пройшла? Чи все добре?
І у березні з'ясувалося, що ми живемо в одному місті, та ще краще на одній лінії вулиць. Оце так диво! Скільки років бути знайомими і тільки у війну зблизитися остаточно!
Галина (
-Ну нарешті! Ми живі, та побачилися! Я 
3 першу нашу зустріч балакали довго та багато, про все. Про війну, про дітей, про страхи, навіть про чаклунок. Бо коли трапляється війна, людина здатна повірити у все що завгодно. Ми вірила чаклункам, уявляєте! А ще, ми боялися, що нам доведеться роз'їхатися та ми більш не зустрінемося. Бо саме тоді, у березні місяці в нашому місті була перша хвиля евакуації. Галина таки поїхала, бо у неї син, а я зосталася, бо моя донька живе в Польщі. Ми страшенно боялися, що в один з днів, наше місто перетворять у каміння. Я боялася, що мене не дістануть з під завалів, а Галина боялася, що їй, та її сину нікуди буде повертатися з евакуації.
От такі думки у нас були на той час, і ми писали, казали ці думки одна одній. Ділилися своїми побоюваннями. А потім знову зустрілися, коли у місті було трохи спокійніше. Ось так війна нас об'єднала.
Дякую
________🇺🇦____
We met on the Internet probably six years ago, and he met more. And now it's as if the whole life has flashed by, because how long have we known each other. From the beginning of our acquaintance, we reposted each other in social networks, communicated through comments. Then they exchanged phone numbers and already called. And when the war came, we started asking each other:
- Well, what's there? Well, how is it? How was the night? Is everything good?
And in March, it turned out that we live in the same city, and even better, on the same line of streets. This is such a miracle! How many years to be acquaintances and only in the war to get close for good!
Halyna (
-Finally! We are alive, but we have seen each other! I'm
3, our first meeting, we chatted a lot about everything. About war, about children, about fears, even about witchcraft. Because when there is a war, a person can believe in anything. We believed in witches, you can imagine! Also, we were afraid that we would have to leave and we would never meet again. Because right then, in the month of March, there was the first wave of evacuation in our city. Galina did go because she has a son, and I stayed because my daughter lives in Poland. We were terribly afraid that one day our city would be turned into stones. I was afraid that they wouldn't get me out from under the rubble, and Galina was afraid that she and her son would have nowhere to return from the evacuation.
We had such thoughts at that time, and we wrote and said these thoughts to each other. They shared their fears. This is how the war united us.
Thank you
