Домінуючим мистецьким принципом радянського агітпропу за брежнєвських часів лишалося ленінське гасло «мистецтво – народу», яке натой час у текстах партійних доповідей трансформувалося в «міцніючі контакти мистецтва з життям народу», а художнику відводилася почесна місія «вчителя життя». Мистецтво плаката, як і мистецтво взагалі, продовжувало бути невід’ємною частиною комуністичної політики. Негативні сторони радянської системи замовчувалися, натомість всі зусилля прикладалися для створення паралельного «плакатного світу» щасливих радянських людей. Плакати, як і в попередні періоди радянського будівництва,
продовжували виконувати роль важливої ідеологічною зброї, відповідно, попит на них увесь час зростав, що ставало значним важелем для збільшення держзамовлення на тиражі від книготорговельних організацій та «Союздруку». Ідеологічний «декор» був неодмінним атрибутом спеціально облаштованих «ідеологічних осередків» – «червоних» та «ленінських»
кімнат у школах та на виробництві.
Для плакатів 1960 – початку 1970-х років характерна тра-
диція використання широких декоративних площин, узагальненість форм, активність, звучність і динамічність кольорів, енергійність і безпосередність виконання, монументальність. У зібранні маємо яскраві, декоративні і лаконічні плакатні твори з досить широким арсеналом художньо-зображувальних засобів: використаням символіки, алегорій, фотографії, шрифтових композицій.
Оскільки суть плакатних гасел протягом багатьох десятиліть лишалася майже незмінною, художники віднаходили певні прийоми, за допомогою яких відомий зміст набував новизни, оригінального повороту втілення. Серед таких плакатів – аркуші, що пропагують образ «будівника комунізму». По-різному, але з однаковою переконливістю показали «нову людину» у своїх творах художники В. Сокол та Г. Шевцов, вводячи в пла-
кат «Як тебе не любити, Києве мій» зображення молодого будівельника. В плакаті «Земля господаря любить» художника В. Бахіна лаконічно і умовно вирішується образ колгоспного механізатора, в якому майстер в конкретному намагається виявити типове. Йому вдається уникнути схематизму саме тому, що типове він шукає в образі свого героя, а не привносить його ззовні. Плакати Л. Постних («Залишаюсь після школи в рідному селі»
1983 р.), В. Васяновича («Дбай про кожен гектар» 1984 р.), О. Кохана («Нам потрібен мир» 1984 р.), О. Шульгана («Всі на свято праці», 1983 р.)
Тяжіння до штампів, певних уніфікованих узагальнень у плакаті брежнєвських часів відповідає загальній пропагандистській тенденції – уніфікації людини як такої, нав’язуванню думки про те, що людина може бути суспільно корисною лише як гвинтик у загальнодержавному механізмі, або ж член великої спільноти, колективу. Це наочно ілюструють плакатні гасла типу: «Ми – Вітчизні, Вітчизна – нам»; «Наші трудо-
ві перемоги – Вітчизні»; «Наше дело – наглядный пример. Жить во имя и для человека, Конституция СССР – Кодекс счастья двадцатого века».
Отже, виходячи з постулатів радянської ідеології, тільки в партійному колективі – сила, а один, звісно, є нулем. Звідси – уніфікація художніх образів, нівеляція індивідуальності, тяжіння до типового, що досягло гротескних форм у зображенні в плакаті чоловічих і жіночих образів, які наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років втрачають навіть статеві ознаки і перетворюються на спільноту однакових облич.
Та ця проблема має ще один характерний аспект: в радянському суспільстві продовжувала широ-
ко декларуватися гендерна рівність у громадському і соціальному житті призвела до загального нівелювання фемінних маскулинних ознак, що також сприяло появі на плакатах загального, навіть можна сказати андрогенного середньостатистичного образу «радянської людини», а подекудипросто маси людей з однаковими обличчями. Як, наприклад, у плакатахЮ. Мохора «Хай живе ленінська комуністична партія» (1978), О. Терен-тьєва «Народ і партія єдині» (1976), де образ народу – це однотипні «безстатеві» обличчя.
