З ліжка я не вставав, я просто вилетів з нього, і серце вилетіло ще далі ніж моє тіло і захолола кров.
Процесу пробудження просто не було, ця фаза просто випарувалась разом зі сном. Ось я сплю міцно, бачу якісь сни, а ось я вже стою на ногах з ясним розумом, та судомно намагаюся збагнути, чи варто вдягнутись, чи вибігати без одягу, чи може це все ще сон ?
Я в дитинстві жив не дуже далеко від полігону, тому звуки артилерії я чув і приблизно впізнав би їх і тепер.
Але те що нас розбудило, було так поряд, що я відчував вибухи і їх вібрацію просто своєю печінкою. Такого я ще не чув в житті.
О 5 ранку 24 лютого на вулиці ще темно, тільки світять ліхтарі. Ми з дружиною вдивляємось в темноту через вікно, але ні машин, ні людей, пусто та темно, моторошно.
Ми все зрозуміли відразу, що трапились, в перші ж секунди ми чітко усвідомили, що почалась ВІЙНА.
Пролунало 5-6 вибухів, тоді я ще не міг відрізнити, це приліт чи залпи ППО. Тільки через 30 хвилин зі світлин фейсбук, ми дізнались, що спрацювала ППО в Борисполі.
По телевізору і радіо ще півтори години нічого не повідомляли. Сирен тривоги також не було. Вибухи припинились, на вулиці жодної людини, по телевізору спокійно.
Мабуть, це якась техногенна катастрофа, чи теракт ? Диму чи вогню не було, рух на вулиці відсутній.
Дитину ми розбудили, жінка панікувала, я хотів почути від когось, що трапилось, вакуум необізнаності заповнювала внутрішня тривога, але без паніки.
Ми були не готові, ми не продумували заздалегідь план евакуації, речі ми не зібрали, все що я хотів, це вийти з квартири з 16 поверху, на вулицю. Хотілось найбільше, це отримати інформацію, що трапилось. Що б хтось розвіяв мої здогади.
Через довгі 20 хвилин, в телеграм я прочитав про бомбові удари по території всієї України, по частинах в Броварах, про влучання в аеродроми.
Але чому новини мовчать ? Чому відсутня повітряна тривога ?
Я виріс в ті часи, коли перед уроками в школі проводилась політ інформація, а на уроках вчили, як захиститись від ракетних ударів і був впевнений, що в таких випадках лунає повітряна тривога.
Думки розривали мене, до останнього не вірилось, що це дійсно війна. Розум розумів, але не вірив сам собі.
Дружина була в стані після панічному, це коли дуже страшно, але треба нафарбувати очі і тому її фраза: "чай чи кава ? ", стала нашим сімейним мемом.
Прочитане з повідомлень з телеграм про обстріли вже підтвердили новини по телевізору. Були влучання в воєнні об'єкти. Офіційно заявили про російське вторгнення в Україну.
Але суперечливі переживання не припинялись, хотілось звично піти на роботу, хотілось повернутись до звичайного життя. Але з роботи подзвонили, повідомили, що всі сьогодні вихідні. Більше я на роботу туди не потрапив, мене пізніше звільнили.
Нервова напруга мене змушує щось робити, я не можу всидіти на місці. Але все що я міг на той момент придумати, це збирати речі.
Збирати саме необхідне.
В Україні вже 8 років була війна, напруження постійно зростало на півдні країни. Але ми продовжували жити, працювати, народжувати, подорожувати.
Ми вірили в мудрість 21 віку, в розвиток цивілізованості людей, в адекватність і професійність правителів світу.
За місяць до вторгнення, в інформаційному просторі постійно лунали попередження про можливість нападу зі сторони росії.
Але на фоні масової істерики з ковіду, нові залякування здавались просто новою формою маніпулювання. Кому вірити, ні політикам, ні ЗМІ я вже не вірив. Їм лиш би покричати, щоб до себе увагу привернути.
Через два тижні істерики в новинах я перемикнув свою психіку з підвищеної тривоги на банальне знецінювання, сарказм та насмішки. Так стає легше, включається захисний механізм заспокоєння.
Спілкуючись з близькими на цю тему ми розповідали анекдоти, придумували жарти, підтримуючи один одного. Але на душі було все дуже погано.
Дружина дуже переживала, але я постійно придумував факти, чому на нас не нападуть. Наприклад той факт, що по посаджаній картоплі в білорусії, лукашенко не пропустить російскі танки, здавався дотепним.
Але країну вже почали залишати деякі політики та відомі люди, діячі, беручи з собою дітей в теплі країни.
Населення масово скуповувало каністри, паливо та генератори, цистерни.
У багатьох в автомобілях були тривожні рюкзачки з запасами продуктів та ліків.
Долар ліз у гору впевненими кроками, про ковід всі забули, вже не били морди за вакцинації.
Психоз починався по всій країні, це було для мене типово, як для Українців. Завжди в нас скуповувалась гречка і сіль і папір туалетний.
Тому я й був зовсім не готовий до якоїсь запланованої, обдуманої реакції, дії.
Але добре, що моє хобі туризм, мій невеликий досвід допоміг мені зібрати все мінімально необхідне, скласти важливі речі, як повербанк, термос, зарядні пристрої, каримати, воду, щоб надалі піти в метро, яке слугувало укриттям в перші дні наступу на Київ.
Мабуть, ця історія буде типовою, але ви поділіться як було у вас.
Наприклад моя мама спала, і тільки через 12 годин після нападу, дізналась що сталось. Я їй не хотів телефонувати, все розказав мій батько, коли повернувся в той день з роботи.