Привіт! Друзі, знаєте, я завжди кажу, що мозок – це як комп'ютер, тільки з емоціями і спогадами, які можуть зіпсувати всю систему, якщо щось піде не так на початку. Останнім часом я заринувся в одну свіжу тему, яка мене просто вразила. Уявіть: те, що трапляється з дитиною в перші роки життя, може перевернути догори дном роботу її мозку аж до підліткового віку і далі. І це не просто теорія – є реальні дані з досліджень, які показують, як ранні травми, типу нехтування чи знущань, роблять нас більш вразливими до загроз у дорослому житті. Я переглянув статтю на PNAS, і вирішив поділитися з вами цими інсайтами, бо ви ж знаєте, як я люблю перекладати суху науку на живу мову, щоб ми всі могли обговорити це за кавою або в коментарях.
Отже, вчені з Університету Нью-Мексико, зокрема Тейлор Уселман, яка керувала цим проектом як докторантка, разом з Елейн Беарер і Расселом Джейкобсом, взялися за мишей – бо в людей мозок не так просто просканувати на повну. Вони моделювали раннє дитинство з адверситі, тобто стресом: матерям мишей не давали достатньо матеріалів для гнізда, через що вони ставали тривожними і гірше доглядали за малюками. Ці мишенята виростали, і в дорослому віці їх піддавали загрозі – запах сечі лисиці, щоб активувати страх. А потім – увага! – робили МРТ з контрастом на основі марганцю, який накопичується в активних нейронах. Це дозволило побачити, як мозок реагує не тільки відразу, але й через дев'ять днів після стресу.
І що ж вийшло? Миші з травматичним дитинством показували гіперактивність в амигдалі та локусі церулеусі – це ті ділянки, які відповідають за обробку страху. Плюс, активізувалися зони, що працюють з дофаміном, норадреналіном і серотоніном, тобто нейромедіаторами, які регулюють стрес. Через дев'ять днів у цих мишей все ще кипіла діяльність в локусі церулеусі, задній амигдалі, гіпокампі та гіпоталамічних регіонах – на відміну від "нормальних" мишей, які вже заспокоїлися. Уселман каже: "Ці результати показують функціональні дисбаланси між кількома системами мозку після раннього стресу". І це не просто мишачі справи – глибокі ділянки мозку, типу "рептильного", схожі в мишей і людей, тож висновки можна екстраполювати.
Щоб спостерігати нейронну активність у домашній клітці (ГК) дорослих мишей, які зазнали ELA, та їхню реакцію на стрес хижаків у коротко- та довгостроковій перспективі, ми адаптували нашу процедуру поздовжньої візуалізації (рис. 1A) (32). Ми порівнювали мишей з ELA (ELA, n = 12) з мишами, вирощеними на JAX у басейні та того ж штаму (Standard, STD, n = 12), щоб визначити, чи відрізняється активність по всьому мозку дорослих мишей, які пережили ELA, від фенотипово «нормального» дорослого миша та ступінь різниці.
Друзі, уявіть, скільки з нас пережили щось подібне в дитинстві – може, не знущання, але стрес від батьківських проблем чи бідності. І ось наука пояснює, чому дехто з нас реагує на загрози сильніше, ніж інші: це може призводити до залежностей, депресії, тривоги чи навіть ПТСР. Вчені кажуть, що якщо зрозуміти ці чутливі періоди в розвитку мозку, то можна створити діагностику – типу, сканувати і бачити, хто в групі ризику. А ще – розробити лікування, щоб навіть після страшної події людина не ламалася. Уселман оптимістично додає: "Якщо ми знатимемо, які регіони сенсибілізовані до загроз, то зможемо запобігти депресії чи тривозі".
Звичайно, миші – не люди, і мозок у нас складніший, але це дослідження заповнює прогалини, бо в людях неможливо дивитися на весь мозок одразу. Я думаю, це спонукає нас усіх задуматися про дитяче благополуччя – може, варто більше інвестувати в програми підтримки сімей? А ви що думаєте, спільното? Пишіть в коментарях, чи стикалися з чимось подібним, або чи є ідеї, як застосувати це на практиці. Я ж продовжу копати глибше, бо наука не стоїть на місці, і наступного разу розповім про щось не менш круте. Тримайтеся, і бережіть свій мозок!
PS: для детального занурення в це дослідження пропоную ознайомитися із цією статтєю.
