Сьогодні, у День Матері, це буде одномовний пост. Україномовний. Спочатку я збиралась написати кілька слів про ці фотографії, а потім тема змінилась сама собою.
Ця яблуня - особливе дерево. Найстаріше в нашому саду. Його садив мій батько, якого вже 10 років немає з нами. У нього був рак, але його раптова смерть була для всіх несподіванкою. Ще за годину до смерті він казав, що все буде добре, він одужає і поїде до села, бо треба порати свій сад.
Після його смерті сусіди в селі радили мамі приїхати якнайшвидше і пройтись по саду. Мовляв, після смерті того, хто садив сад, деревам потрібно дати відчути, що у них є новий опікун, інакше сад загине. Пройтись по саду і торкнутись кожного дерева... Мама так і зробила. Через кілька років наше село спіткала страшна повінь, і дерева почали поступово вмирати.
Ця яблуня залишилась чи не останньою з усього, що посадив тато. Вона не дуже здорова, а мамі немає коли нею опікуватись. Та й мама уже давно немолода, здається в її організмі немає органу, не ураженого хворобою, але вона її дуже береже. Яблуня росте під самим вікном спальні, і коли я приїжджаю в травні допомагати з городом і садом, вона так гарно цвіте.
Тепер це яблуня моєї мами. У неї було неймовірно важке життя, як і в моєї бабусі. Нам, сучасним, неможливо уявити, як можна було вижити. Зберегти силу жити, силу любити, вірити, ростити і вчити дітей. Перебороти страх, біль, розпач. Але в них якось вийшло. І хоч ми рідко про це згадуємо і знаходимо потрібні слова і час, але ми їх любим усім серцем. Тих, хто вже не з нами, і тих, кого ми можемо обійняти.
