My city has settled down. The sky has closed all its sluices with clouds, as if intentionally choosing a deep shade of gray for reflection. Here it is—contemplative, spring-bound Lviv. My city changes its mood like a woman, and I meet many different women here.
For a long time, I measured everyone "by myself," using my own ideal yardstick. It brought only disappointment and despair. We subconsciously believe that if we are capable of self-sacrifice, honesty, or depth, then another person must automatically have those same "settings." And when they don’t, we feel more than just sadness—we feel betrayal. But it wasn't the person who betrayed us; it was our own illusion shattering against reality.
I’ve started seeing other women as separate planets with their own gravity. Each woman is a finished painting, rendered by a different artist in a unique style. Why try to "pull" them up to my standard? Instead, it’s better to spend that energy on my own creativity. When you stop measuring the world with your own ruler, you don't just free others from your expectations—you free yourself from the obligation to control them.
I love talking to women.
One of them is bright and happy, constantly saying to me: "Hey, you want to hear a joke?" Even though I didn't always catch the "flat" humor right away, I felt a friendly atmosphere between us. She suggested that in times like these, one should be taking sedatives or maybe some "herb."
— "To smoke?" — I asked, seeking clarification. She laughed even harder at my straightforwardness. Zoriana created a safe, almost childlike atmosphere around herself. She appeared and disappeared just as quickly, leaving behind her "jokes."
Another woman is filled with a heavy internal weight. She is searching for the man of her dreams through hospitals, among the prisoners of war, among the dead. After 90 days of military training, he made a different decision and simply asked her to look after his cat.
— "So, do you still go to feed the cat?" — I asked, half-joking.
— "The cat ran away. He was so beautiful, a little grey thing. He probably went to find food for himself while I was gone and never came back."
— "Well, then everything is settled. Live for yourself. Just live."
Secretly, I thought about how these same words from a woman named Orysia once saved me from losing my mind. Now I offer this advice to support, but not to pity. Everyone must accept their own losses and learn to live with them.
Before that, there was a lady who complained about everything: the lockers were wrong, the light was wrong, the color was wrong. I simply put on my headphones and whispered a phrase to myself: "Beauty is in the eye of the beholder." Then a cleaning lady came by and told me I looked beautiful today, mentioning something about my unruly curly hair. And indeed, my hair decided to curl this spring as if I’d had a perm. Perhaps everything around me is just too "electrified."
...And in the evening, I met a friend at her workplace in the Philharmonic Hall. She brought a vyshyvanka (a traditional Ukrainian embroidered shirt) for my son, Maksym—it’s so beautiful, a perfect fit. We talked for a long time. She has her own heavy thoughts, and I realize I cannot help her walk her path. Everyone must reach their own light independently.
I walked her to the tram and wandered through the familiar streets. Then I reached my Opel, and we drove under the warm glow of the streetlights.
At one moment, I felt him nearby. So close that it seemed I could just stop, step out of the car, and reach out to touch him. It was a feeling of incredible fullness and silence.
But it didn't happen today...
I suppose there is a time for everything—for meetings, and for simply feeling the presence of those dear to us, across the distances and through the clouds of the Lviv sky.
My personal reflections on life, family, and the choices we make. Written in Ukrainian, translated into English for the Hive community.
Моє місто заспокоїлося, небо закрило усі шлюзи хмарами, щоб надати глибокого сірого кольору для роздумів. Ось він, задумливо-весняний Львів. Моє місто змінює настрій як жінка, а жінок я зустрічаю багато різних.
Довгий час я усіх людей міряла "по собі" своєю ідеальною міркою. Це давало мені розчарування і відчай. Ми підсвідомо віримо, що якщо ми здатні на самопожертву, чесність чи глибину, то й інша людина автоматично має ці «налаштування». А коли їх немає — ми відчуваємо не просто сум, а зраду. Але це не людина нас зрадила, це наша ілюзія розбилася об реальність.
Я побачила інших жінок як окремі планети з власною гравітацією. Кожна жінка як окрема завершена картина, яка намальована різними художниками з різними стилями. Навіщо намагатися «дотягнути» їх до свого стандарту? Замість того краще витрачати цю силу на власну творчість. Коли ти перестаєш міряти світ своєю лінійкою, ти не просто звільняєш інших від своїх очікувань — ти звільняєш саму себе від обов’язку їх контролювати.
Я люблю розмовляти з жінками.
Одна — яскрава, щаслива, постійно казала до мене: "Хочеш прікол?". Хоч моментами я не одразу розуміла плоского жарту, але відчувала між нами дружню атмосферу. Вона радила, що в такий час вже треба вживати заспокійливе, або якусь травку.
— Курити? — уточнюючи спитала я. Вона ще більше посміялася з моєї безпосередності. Зоряна створила навколо себе безпечну, майже дитячу атмосферу. Вона як з’явилася, так і зникла зі своїми "пріколами".
Інша жінка наповнена внутрішньою важкістю. Вона шукає чоловіка своєї мрії по госпіталях, серед полонених, серед мертвих. За 90 днів навчання у війську він прийняв інше рішення і просто попросив її припільнувати кота.
— То ви ходите годувати кота? — спитала я трохи жартуючи.
— А кіт втік, гарний такий був, сіренький. Мабуть пішов шукати собі їжу, поки мене не було і не повернувся.
— От, все і вирішилося, живіть для себе, просто живіть.
А подумки я подумала, що колись ці слова Орисі врятували мене. Тепер я даю цю пораду, щоб підтримати, але не жаліти. Бо кожен сам має прийняти власні втрати і навчитися жити з ними.
Та перед цим ще була пані, яка постійно на все скаржилася: шафки не такі, світло не таке. Я просто вдягнула навушники і сказала собі фразу: "Краса в очах того, хто здатен її побачити". А прибиральниця сказала, що я сьогодні гарно виглядаю і щось про моє неслухняне кучеряве волосся. Воно і справді вирішило на весну крутитися як після хімічної завивки. Мабуть навколо мене надто все наелектризовано.
...А ввечері я зустрілася з подругою в неї на роботі в філармонії. Вона принесла вишиванку для мого Максима — таку гарну, якраз на нього. Ми довго поговорили.У неї свої важкі думки, і я розумію, що не можу їй допомогти. Кожен має дійти до свого світла самостійно.
Я провела її на трамвай і пройшлася знайомими вулицями. Потім я дійшла до свого Опеля і ми поїхали під світлом ліхтарів.
В якийсь момент я відчула що він поряд, настільки близько, що можна просто зупинитися, вийти з авто і доторкнутися. Але цього не сталося сьогодні...
Мабуть, усьому свій час — і для зустрічей, і для того, щоб просто відчувати присутність тих, хто нам дорогий, крізь відстані та хмари львівського неба.
