Snow fell after Christmas. For the second time this December. My son and I were walking through the city park; it was a shortcut on our way home. It seemed to be only 5 p.m., but darkness had already draped over the city. Lone streetlamps lit the main paths of the park.
People were strolling through, gazing at the trees and chatting cheerfully. I could only see their dark silhouettes, which made it look like an old silent movie. A small dog darted out from nowhere toward its owner, only to vanish into the bushes again. Along the same paths, the silhouettes of people would cross and then drift apart. Two men passed us with a determined stride, and then we crossed paths with a woman pushing a stroller.
On one of the benches, teenagers dressed as participants of a Christmas Vertep sat perched like sparrows. They were silently drinking hot tea from a thermos. Was that a "devil's tail" I found nearby in the snow?
Across the wide expanse, only the sound of car engines could be heard from the nearby road, revving as they pushed steeply uphill. Meanwhile, the snow covered every open surface with a thin white glaze. Nature is resting, granting us a quiet moment for reflection.
In the meantime, Maksym was gathering snow to make a snowball. The snow had traced a white contour around his hat. His mittens were caked in white, though there wasn't quite enough snow for a proper snowball yet. I told my son how the snow used to fall waist-deep and higher. Now, we have to be grateful for even this much, even as we wait for a real snowfall.
I’m sharing these black-and-white photos with you. In them, I’ve captured moments where words are not needed. I feel as though I’ve played a part in this silent movie, where colors and sounds were redundant. Just random people, each playing their own role and leaving their own mark.
Thank you for your attention and visit.
This translate was made with gimini
Після Різдва випав сніг. Вдруге за грудень. Я з сином проходили через міський парк. Так нам вдалося вкоротити шлях. Здається була лише 17 година, а місто вже накрила темрява. Самотні ліхтарі освічували основні доріжки в парку. Парком гуляли люди, вони розглядали дерева і про щось весело вели бесіду. Я могла бачити лише їхні темні силуети, тому мені це виглядало на старе німе кіно. Звідкілясь прибіг песик до свого господаря, а потім він знову зник в кущах. Одними доріжками силуєти людей то пересіктися, то віддалятися один від одного. Повз нас пройшли рішучим кроком двоє чоловіків, потім ми розминулися з жінкою з коляскою. На одній лавці повсідалися як горобці підлітки, переодягнені в учасників різдвяного вертепу. Вони мовчки пили свій гарячий чай з термосу. Чи не їхній хвіст чорта я знайшла неподалік в снігу?
Через великий простір було чути лише мотори машин, які проїзджали поряд і щоб стрімко їхати вгору, змушені були додати газу. Тим часом сніг покривав тонкою білою глазурью усі відкриті об'єкти. Природа відпочиває, даруючи нам тишу на роздуми.
Максим тим часом збирав сніг, щоб зліпити сніжку. Сніг прикрив його шапку білим контуром. Рукавиці ж були обліплені снігом, та для сніжки снігу було замало. Я розповідала синові, що раніше сніг падав по пояс і вище. А тепер ми маємо радіти хоча б цьому, хоча очікуємо снігопад.
Ділюся з вами своїми фотографіями в чорно-білому кольорі. В них я затримала моменти для яких слова не потрібні. Маю таке відчуття, що я прийняла участь в цьому нікому кіно, де кольори і звуки були зайві. Просто випадкові люди і при цьому кожен мав власну роль та залишив свій слід.
