This is my entry for the #monomad challenge
Hello everyone. This is a story about how not to lose yourself in this vast world, even when the lights go out.
One quiet evening, I was walking home from work. It was getting dark, but you could still make out the silhouettes of the trees against the sky. I passed a small square where crows were perched on the branches, loudly shouting their "caw-caw." There were so many of them, constantly switching places, weaving invisible patterns between the trees. I sat on a bench and looked up, watching their restless dialogue.
After taking a few photos against the moon, I decided to walk the rest of the way home, skipping the bus stop. I’d heard somewhere that a long walk helps you find solutions and recall important details. So, I walked and thought about everything: why the crows were so vocal today, why the moon hung directly above me, and how the thin, delicate tips of the high branches manage not to break.
Then, as if someone had flipped a switch, the streetlights went out. Everything turned black. Only the headlights of passing cars illuminated the road, creating moving streaks of light. Passersby hurried through the dark streets, confused by the sudden blackout.
I was also heading home, but then I thought: what if I just dissolve into this darkness? I was dressed in black, sitting on a bench, and people walked right past me without seeing me. My eyes had already adjusted to the night. It was fascinating to observe their haste and bewilderment from the sidelines.
I got a bit tired from the long walk, but I made it home without getting lost in the shadows of my beautiful city. Sometimes, to find your way, you first have to let the darkness tuck you in.
The original text was written by me in Ukrainian. I used Gemini to help me translate my thoughts into English to share this story with the global community.
UA
Як мені не загубитися в темряві.
Привіт усім. Це розповідь про те, як не загубитися в цьому великому світі. Особливо, коли навколо ніч і вимикають світло.
Одного тихого вечора я поверталася з роботи. Вже вечоріло, але ще можна було все навколо розгледіти. Я проходила повз невеличкий сквер. На гілках дерев завмерли ворони, вони голосно вигукували своє "каррр". Пташок насправді було багато, вони постійно змінювали гілки і дерева, переплітаючи свої маршрути туди сюди. Я сіла на лавку і дивилася вгору, де виконав пташиний діалог.
Зробивши кілька фото гілок на фоні місяця я вирішила йти додому пішки, оминувши зупинку громадського транспорту. Десь раніше я чула, що піша прогулянка допомагає знайти рішення, пригадати важливі деталі і можна щось цікаве придумати. Я так і зробила. Думала про все на світі: чому ті ворони так сьогодні каркають, чому місяць висить прямо наді мною, а ще чому гілля росте так високо і його тонкі кисті не ламаються.
А потім, наче вимкнули освітлення і все стало чорним. Лиш автомобільні фари освітлювати дорогу, проїзджаючи поряд. Цими темними вулицями з роботи поверталися перехожі. Я також поверталася. А я... я раптом відчула, що розчиняюся в цій ночі. Я була одягнена в чорний одяг, сіла на лавку, повз мене проходили люди, але вони не бачили мене. Мої очі вже звикли до ночі. Мені цікаво спостерігати збоку їх поспіх, їхнє спантеличення через неосвітлені вулиці. Автомобілі один за одним проїзджали повз, розрізаючи темряву яскравими смугами. Від довгої прогулянки я трохи втомилася, але я дійшла додому не загубившись в темряві мого прекрасного міста. Бо іноді, щоб знайти себе, треба спочатку дозволити собі зникнути.
