Today, I buried the Hope that believed in digital codes, to give birth to the Woman who believes in Life. I was driving my car—a symbol of speed, will, and power. When I’m at the wheel, I am the author of the journey. But there are moments when nothing depends on us anymore.
In the village of Krasiv, an ancient cemetery spreads across a hillside. Like everyone, I fear death, and that is exactly why I went to this "meeting." Only there do you realize that everyone eventually places their "most valuable assets" on the Scales of Purgatory. At the threshold of death, I too will look back at my written plans, my incredible emotions, and the fulfillment of my deepest dreams. Meanwhile, others, looking back at their lives, will realize they are only carrying what they’ve hoarded. There, the weight of gold holds no value; only the volume of your soul is counted.
I look at the monuments and read the inscriptions about love—about how someone was too young, too bright, too brilliant. But now, they are all on the same level.
When you write about yourself in the past tense, you suddenly see how much of your life was occupied by "Styrofoam"—empty filler. And in that moment, a great liberation comes. You realize that the only true values are a warm shoulder nearby, the laughter of a child, and your right to be real.
Regarding all those complex manipulations and mind games, my grandmother would have put it bluntly: "The dog’s done its business on all that." And she would be right. Life is too short to play someone else's games.
I feel a love for life through the fear of death. That is how I define it: life for the living, and numbers for the digits. The death of illusions has opened my eyes. The road has ended. The warrior has laid down her arms. Intuition has chosen Silence.
In psychology, there is a self-discovery method—writing your own obituary. And I can afford to do that while I’m still alive. It will be short and clear:
"She hoped. She believed. She loved.
And now—she Lives."
Do not fear death! Fear never starting to live your own, un-digitized life.
This is my entry for the #monomad challenge.
Thank you for your attention and visit.
Translated into English by Gemini.
Смерть ілюзій: Живим — живе, а цифрам — цифри.
Сьогодні я поховала Надію, яка вірила в цифрові коди, щоб народити Жінку, яка вірить у Життя. Я їхала в своєму автомобілі, бо це швидкість, воля і сила. Коли я ним керую- це я автор цієї поїздки. Але є моменти, коли від нас вже нічого не залежить. В селі Красів на горбочку розкинувся старовинний цвинтар. Як кожна людина, я боюся смерті і тому я пішла на цю зустріч на цвинтарі. Лише там я розумію, що кожен покладе свої найцінніший активи на Терези чистилища. На порозі смерті я також обернуся подивитися на свої написані плани, на свої неймовірні емоції і на здійснення своїх найзаповітніших мрій. А хтось, дивлячись на своє життя зрозуміє, що несе те, що надбав за життя. Там не ціниться вага золота, а рахується об'єм вашої душі.
Я розглядаю пам'ятники людям і читаю надписи про любов, про те, що людина була надто молода, надто яскрава, надто розумна. Але всі вони зараз на одному рівні.
Коли ти пишеш про себе в минулому часі, ти раптом бачиш, як багато місця в твоєму житті займав "пінопласт". І в цей момент приходить велике звільнення. Ти розумієш, що єдина цінність — це тепле плече поруч, сміх дитини і твоє право бути справжньою.
Моя бабуся сказала б на всі ці складні маніпуляції та ігри розуму коротко: "То срав їх пес". І вона була б права. Бо життя занадто коротке, щоб грати в чужі ігри.
Я відчуваю любов до життя через страх смерті. Бо так я можу це визначити: живим — живе, а цифрам — цифри. Смерть ілюзій відкрила мені очі. Дорога закінчилася. Воїн склав зброю. Інтуїція обрала Тишу.
В психології є такий метод самопізнання, як написати собі самому некролог. І я можу собі таке дозволити за життя. Це буде коротко і ясно:
"Надіялась. Вірила. Кохала.
А тепер — Живе."
Не бійтеся смерті! Бійтеся так і не почати жити своє власне, неоцифроване життя.
