Hello, everyone. Do you know what I did today? I had planned to visit the "Aivazovsky’s Sea" exhibition. I imagined the sea just like myself—free, vast, and restless. I walked through the streets of my "city of power." Lviv is a place where you truly feel like a queen.
At the entrance, guards stood watch, and in the lobby, paintings were already being packed away—coldly and technically. My eyes filled with confusion; I had only recently heard about the exhibition. My friends had shared their awe of these paintings of our sea, and I wanted to feel those moments too. A staff member apologized, offering sympathy and understanding. Meanwhile, two women carried a "ship" past me. I caught my breath and walked out.
Perhaps it was for the best. Looking at paintings of freedom within closed rooms is actually quite dull. Life is beautiful, and it’s impossible to simply paint it.
I went to a nearby park and encountered a sea of snow. The air was frosty, fresh, and dreamy. But the winter park does not sleep. It lives through the people who clean it and tend to the botanical garden. People run and train there, they walk and sing; even lovers wander these paths. A man passed me with a snow-white dog that was joyfully diving into snowdrifts, hunting for a mouse or a hamster. A fluffy squirrel leaped about, searching for its autumn treasures buried in the earth.
It was a white ocean of diverse sensations. I stepped into a "green sanctuary" to warm up, then strolled down the alley—it was wonderful!
On my way home, I saw a real "painting." Imagine this: two soldiers were taking photos near the monument to Stepan Bandera. I headed straight toward them and called out:
"Slava Ukraini! (Glory to Ukraine!)"
"Heroiam Slava! (Glory to the Heroes!)" they replied.
"Thank you," I said, placing my hand over my heart.
One of the soldiers immediately hugged me, saying they are "out there" for us, for our delicate women. I replied, "And for our children. I raise the children, and you protect them. Thank you!"
"We’re from Sloviansk, here at the hospital," the taller one, Sasha, told me. His friend was Oleksiy.
"And I am Nadiya (Hope)!" I added. "The thing that gives us the strength to fight."
We said our goodbyes. But I realized then: I had walked across the entire city just to find myself in the arms of our soldiers, right under the gaze of Stepan Bandera. That was my invisible sea today—and what a vast ocean it turned out to be. Real art right now isn’t found on canvases; it’s the people I met.
Translated with the help of Gemini.
Привіт усім. Знаєте, що я сьогодні зробила? Я планувала піти на виставку «Море Айвазовського». Уявляла море таким, як я — вільним, широким, бурхливим. Я йшла вулицями свого «міста сили». Львів — це місто, в якому відчуваєш себе королевою.
Перед входом на виставку стояли охоронці, а у вестибюлі вже пакували картини, холодно і технічно. В моїх очах було нерозуміння, бо я лише нещодавно дізналася про цю подію. Мої знайомі ділилися емоціями захвату від картин нашого моря, і мені також хотілося відчути ті моменти. Працівниця вибачалася, виявляючи співчуття і розуміння. У цей час повз мене дві жінки виносили «корабель». Я затамувала подих і вийшла.
А може, це й на краще. Дивитися на вільні картини в закритих кімнатах — це насправді так нудно. Бо життя прекрасне, і його неможливо просто намалювати.
Я пішла в сусідній парк і зустрілася з морем снігу. Повітря морозяне, свіже і мрійливе. Але зимовий парк не спить. Він живе завдяки людям, які його прибирають і доглядають за ботанічним садом. У парку бігають і тренуються, гуляють і співають, навіть закохані ходять цими доріжками. Назустріч мені йшов чоловік із білосніжним песиком, який радів сніговим кучугурам і шукав там мишку чи хом’яка. А пухнаста білочка стрибала в пошуках своїх осінніх запасів у землі.
Це білосніжний океан різноманітних відчуттів. Я зайшла погрітися в «зелений затишок», а потім ішла алеєю — і це було прекрасно!
Коли я поверталася додому, то побачила справжню картину. Уявіть собі: біля пам’ятника Степану Бандері фотографувалися двоє військових. Я попрямувала до них і вигукнула:
— Слава Україні!
— Героям Слава! — відповіли вони.
— Дякую вам, — сказала я, поклавши руку на серце.
Один із військових одразу мене обняв і сказав, що вони «там» заради нас, наших тендітних жінок. А я відповіла: «І заради наших дітей. Я виховую дітей, а ви їх захищаєте. Дякую вам!»
— Ми зі Слов’янська, приїхали сюди в госпіталь, — продовжив той, що вищий. — Я — Саша, а це — Олексій.
— А я — Надія! — Те, що дає нам сили боротися, — додала я.
Ми попрощалися. Але я розуміла: я пройшла цей шлях через усе місто, щоб потрапити в обійми наших військових прямо під поглядом Степана Бандери. Ось таке було невидиме море сьогодні, і ось який вийшов океан. Справжнє мистецтво зараз — це не полотна, а люди, яких я зустріла.