Привіт, я довго не писала. То інтернету не було, то сил. Ми з Максимом жили чотири доби в моїй маленькій машині. Це жах. Я навіть зараз не знаю як я то все витримала. Без сну, без гарячого пиття. Максим спав вночі, а в день трохи читав, писав і в планшеті щось бавився. Він мало їсть в таких умовах. Але почувався добре, не змерз і не захворів.
Ми стояли в черзі до кордону з Польщею, автомобілі вистоювалися на 40 кілометрів. Я щоразу себе запитувала- "Куди я везу свою дитину, для чого, що я очікую?"
І щоразу я розуміла, що я нічого не втрачаю. Я давно хотіла зробити таку подорож. Роботи в мене зараз нема, школи в дитини нема, мою квартиру охороняє мій хворий батько. Він відмовився покидати свій дім, мотивуючись тим, що він тут народився, виріс і тут залишиться. Він був дуже позитивно налаштований і не вірив, що я можу отак все покинути. Я залишила йому їжу, на випадок, що продуктів в Україні не буде вистачати. Думаю він собі дасть раду. Він так жив все життя і йому так добре - самому.
Найтяжче мені було вночі. От відколи 24 числа почалася справжня війна в Україні- я не спала, я дуже боялася, і не могла спати. А в ночі мій мозок просто відключався. Я навіть зробила невелику аварію. Натиснувши не повністю педаль тормозу в'їхала в попередню машину Опель Зафіра.
І проснулась одразу!
Вийшла дівчина і радісним голосом сказала, що нічого страшного, що я тільки погнула свій номер, і більше нічого. От і добре.
Хоч як я намагалася не спати. Я все таки засинала по 5- 25 хв. І чоловік з автомобіля позаду будив мене, стукаючи у вікно. А міг просто мене випередити і поїхати вперед. Тому щире йому дякую. Він з жінкою їхали з Мелітополя, тому що в їхню квартиру влучив снаряд. І їм не було, де жити. Це був білий вольксваген.
Поки я була з Максимом в середині моєї маленької машини, поряд пішки проходили тисячі людей. Жінки несли своїх дітей, вони мали лише малу валізку і рюкзак. Молоді і старші жінки, діти- це я розумію. Але коли йшли чоловіки, то цього я не розумію. Потім вони також верталися цією ж дорогою дуже розчаровані.
Поки були великі зупинки, я робила фотографії. Мені навіть місцеві робили зауваження, що я сепаратистка. Але я ж просто роблю фото своєї країни!
Цей неймовірний захід сонця мене зачаровував. І знову починалася ніч в авто.
Автомобіль рухався 5-10 метрів приблизно що-півгодини. Як думаєте чи можна так далеко проїхати. За ніч ми проїхали ледь кілометр. За день трохи більше.
Також великою проблемою стало питання туалету. На щастя в Мостиськах є АТБ. І мої сусіли в черзі мене пустили з Максимом в магазин. Там є туалет. Потім я так само притримувала їхню чергу. Місцеві люди наливали гарячий солодкий чай. Бачите не жаліли цукру і пригощали усіх бажаючих.
А ще групами по 6-8 чоловіків поверталися наші заробітчани в Україну для захисту нашої держави. Вони йшли гордим впевненим кроком. Я бачила багато таких груп. Молодці хлопці! Слава Україні! Героям слава!
Моя синьо-жовта країна в вогні. Її ранить російська артилерія. За що? Тому що ненавидить нас, українців. І хоче знищити все вщент. Їм байдуже чи це мирне населення, чи це пам'ятки архітертури. Він влучає не тільки в військові частини по всій Україні. А може влучити будь де. Навіть в мій австрійський сторічний будинок. В Києві росія влучила вакуумною бомбою, яка є забороненою всесвітньою конвенцією. А ще погрожує атомними боєголовками. Ви ще сумніваєтеся в безумстві російського правителя. Бо я ні!
Коли Максим взнав, що його тато і хресний підуть на війну, то написав їм листа:
"Тато будь живий
Славік будь живий
Я надіюсь"
А я дописала:
"Він ще навчиться краще писати
Побачиш!"
І ми з Максимом плакали. Я спитала Максима чому ти плачеш. І мій син сказав, що за Україною. Ми співали гімн України тримаючи руку на серці. Ми Українці і хочемо жити в своїй країні, говорити українською. Ми хочемо миру в Україні!
А поки мільйони жінок з дітьми їдуть в сусідню державу. І ми. Сподіваючись скоро повернутися додому. Сподіваюся нам буде куди повертатися.
Дякую вам, що прочитали. Мені цікава ваша думка щодо питання "Війна і мир"
Побачимося!