Have you ever felt the existence of two parallel worlds—the child’s and the adult’s?
Today, I visited Pani Liuda. We drank coffee brewed in a copper cezve in her tiny kitchen, sharing stories—her world meeting mine. I felt such a profound sense of ease after our talk. Walking home, I realized that Pani Liuda invites me over to feel like a mother again; her daughter lives in Israel, and her grandson passed away from cancer. In return, I find someone who listens without judgment, accepting me exactly as I am. It’s a beautiful energy exchange: I get to be near a mature woman free of impulsive outbursts, and she receives the empathetic "kitchen-table" conversations every mother dreams of. I walked home feeling truly adult, elegant, and seen.
Children still perceive the world as a fairy tale, a game, a burst of pure joy. Adults, however, carry rules, social roles, and masks for the "grown-up games" we play.
It is incredibly moving to see my creative energy spark something in the children I work with. Last Sunday, I suggested to a little girl named Teia that we make a card for her mom. She agreed with an enthusiastic nod. I wasn't sure how to create something unique with a four-year-old, but I took some pink foam and cut out petals. Together, we made three shimmering tulips. Then, she added a bright yellow sun and soft clouds.
"What should we put in the middle?" I asked her.
"Let’s make a rainbow!" she exclaimed.
I reached for the air-dry clay I had instinctively brought to work that day. We chose seven colors, rolled them into long, slender ribbons, and layered them one by one. Teia’s tiny fingers carefully placed each arc of her vibrant rainbow. She beamed with pride, and when her mother saw the card, she was moved to tears, pulling her daughter into a tight embrace. This is the world of unconditional love. This is what I love most about my work: the initial tension of an unknown project, the process of creating from unexpected materials, and the final result—the reunion of a family through a hug.
Teia’s creation is a manifesto of pure joy: three flowers reaching upward, bright and rooted, stretching toward the rainbow. On that piece of paper, there is a perfect balance. The sun shines despite the clouds—a symbol of the hope that comes so naturally to a child. The 3D rainbow acts as a bridge between heaven and earth. These are simple yet profound symbols that both children and adults understand. I teach children simplicity, while I myself am still learning to live within the depth of my own shadows.
"How do we bridge these two worlds—the adult and the child?" I asked myself later.
I was holding a piece of terracotta clay in my hands. It was out of its packaging, destined to harden soon if not used. As I kneaded it, it gradually took the shape of a beautiful cube. I realized it could be a die for a board game.
A die showing a "six," a white feather, and a tender heart. This is the world of a grown woman who bets everything on authentic feelings. It’s a world of risk and high intellectual tension. This is what I mean when I say that alongside simple childhood symbols, I carry my own "Tango on the Edge," creating complex codes on my desk. This is my private world, built from symbols, ciphers, and subtle hints. The clay is the same, but the meaning is entirely different.
My terracotta die isn't a toy; it’s a symbol of destiny. And this destiny finds its harmony over a hot cup of coffee, a child's faith in fairy tales, and a woman who creates magic with her own hands—even when she’s playing for high stakes.
Translated and adapted by Gemini.
Чи відчували ви коли-небуть як існують паралельні світи дитячий і дорослий.
Я сьогодні ходила до пані Люди, ми пили каву заварену в мідній турці, говорили на її маленькій кухні, вона розповідала своє, а я своє. Якось добре і легко мені було після тої розмови. Дорогою додому я подумала, що пані Люда кличе мене до себе, щоб відчути себе мамою, бо її дочка зараз живе в Ізраїлю, а внук помер від раку. А я можу спілкуватися на будь-які теми і вона мене вміє вислухає без оцінювання, сприймаючи мене такою як я є. Такий енергетичний обмін: я відчуваю поряд дорослу жінку без спалахів імпульсивності, а вона отримує такі емпатичні розмови на кухні за чашкою кави, про які мріє кожна мама. Додому я прийшла відчуваючи себе дорослою і вишуканою.
Діти ще сприймають навколишнє середовище як казку, як гру і як щиру радість. Дорослі ж мають певні правила, власну роль в суспільстві і власні маски для дорослих ігор.
Це надзвичайно зворушливо — бачити, як моя творча енергія передається дітям, з якими я працюю. В неділю я запропонувала дитині створити листівку для матусі і вона одразу погодилася кивком голови. Я не мала уявлення як зробити з 4-річною дівчинкою щось унікальне, але я взяла рожевий фоаміран і вирізала пелюстки. Так в нас вийшли три блискучі тюльпанчики. Потім дівчинка наклеїла жовте сонечко і ніжні хмаринки. Я спитала Тею: "Чим ми маємо заповнити середину листочка?"
"Давай зробимо веселку?"- радісно вигукнула вона.
Я моментально витягнула повітряний пластилін, який взяла в цей день на роботу, але не знала для чого, просто це завжди гарний матеріал для творчості і з нього цікаво ліпити. Ми вибрали сім кольорів, зробили такі довгі хробачки і наліплювали колір за кольором. Тея своїми маленькими пальчиками розкладала свою яскраву веселку. Вона тішилась своєю листівкою, а її мама була приємно здивована і обійняла свою донечку. Це світ безумовної любові. Ось це найбільше мені подобається в моїй роботі. Спочатку невідомість остаточного проекту, який тримає мене в напрузі, потім процес створення з несподіваних матеріалів і остаточний результат з обіймів та об'єднання родини.
Ця картина моєї вихованиці— справжній маніфест чистої дитячої радості: Три квітки внизу які тягнуться догори. Вони яскраві, вони мають коріння, і вони тягнуться до цієї веселки. На папері панує ідеальний баланс. Сонце світить, попри наявність хмар — це символ надії, яка є природною для дитини. Об'ємна веселка виглядає як міст між небом і землею. Це прості, але надзвичайно щирі символи, які розуміють і діти, і дорослі. Я вчу дітей простоті, поки сама вчуся жити в об’ємі своїх тіней.
"Як поєднати ці два світи дорослий і дитячий?"- питала я себе згодом.
Щось я заплуталася у власних роздумах, бо ці два світи здаються непоєднуваними. Але насправді вони — сторони однієї медалі.
В руках я тримала теракотовий пластилін. Він залишився без упаковки і тому все одно скоро застиг би. Я розминала його в руках, і якось так вийшло, що утворився красивий кубик. А потім я подумала, що це може бути кубик ігровий для настільного гри.
Ігрова кістка з шісткою, біла пір'їна та ніжне серце. Це світ дорослої жінки, яка ставить на кін усе заради справжніх почуттів. Це ризик і висока інтелектуальна напруга. Ось це я і маю на увазі, що поряд з простими дитячими символами, я несу своє власне "Танго на лезі", створюючи складні коди а своєму столі. Цей мій власний світ, вибудований з символів, шифрів і тонких натяків. Пластилін один і той самий, але зміст різний.
Мій гральний кубик — це не іграшка, це символ долі. Ця доля поєднуюється за гарячою кавою на кухні, дитячою вірою у казку, і дорослою жінкою, яка створює цю магію своїми руками, навіть якщо ризикує.