Hello. And it's another trip, but a shorter one this time, to my village. Maksym asks me again why we have to go there, saying it's boring and there's no fun. And I tell him again about our family roots, about the summer holidays I spent in the village, about the mountains of books I read in the village library, and about the huge pond that greets us at the entrance.
He falls silent, sits quietly in his seat, and then falls asleep. I drive through the darkness, following the barely visible white line on the right. I turn off the highway onto a dirt road; it was once paved, but over the decades it has become unrecognizable. A few years ago, they did pave two small 100-meter sections out of one and a half kilometers—that’s the kind of arithmetic you get. For the rest, you drive as you please.
We arrive in the village late. I immediately have a lot to do, including lighting the stove to dry out the air in the room. Maksym wraps himself in a soft blanket and continues to sleep. I gaze at the starry sky while carrying things into the house. When it’s dark all around and only the stars are visible, I feel like I'm in space. This is why I came here! For the space, the silence, and the untamed nature. I could live here, but Maksym has to study in Lviv. Maybe one day I'll stay here to live, and Maksym will bring me his children.
Where is that invisible line between "I want" and "I can't yet"?
On the way, I also found out that our neighbor Sasha had died. On his page, there was a strange message, as if from the other world: "Forgive me for everything." He had been very sick but also had a mixed reputation in the village. And that night, I was a little scared. The wind picked up, and the hinges creaked. I turned on the flashlight on my phone because I heard some other sounds. The wind, as if on purpose, stirred my imagination. I told myself that Sasha and I were barely acquainted, so he couldn't possibly harm me. I went into the house and locked the door with all the locks.
After I had done everything, I fell into a deep sleep.
I dreamed of lush gardens, and I was walking barefoot on the grass, gathering apples and pears in the fold of my skirt. I took a bite of one apple and felt its juicy pulp. Then I gathered so many apples that I fell with them onto the soft grass. Everything seemed to be swirling around me—trees, children, apples. I got up because my grandmother was calling me, just like she used to, loudly, "Nadia!" But I didn't know where to go. I woke up, but I wanted to continue that dream and find a way out of the enchanted garden.
In reality, I was worried that my garden might be robbed again. Last year, they shook all the pears and apples from the trees. That must have been what my dream was about. Actually, this year only one apple tree bore a lot of fruit. Its apples can ripen even before the frosts. I had already picked the pears and plums, and the grapes are ripening. And there were a few more raspberries that gleamed like precious ruby gems.
The day flew by and turned into evening again. Maksym enthusiastically told me about his new friend Davyd and their games and bike races. His cheeks were very hot and red, and he was very hungry. "So you don't regret coming with me?" I asked. Maksym just shook his head while trying to eat his macaroni with cheese.
The next morning was hot, clear, and sunny. We gathered our things in a hurry because Maksym had to go back to Lviv for his classes. Our neighbor was also going with us. The road back seemed faster, as if the city was luring us in. Fields gave way to small villages, and then the first signs of urban development appeared. Every kilometer brought us closer to the familiar rhythm of life, to noisy streets and the endless flow of people, cars, traffic lights, and pedestrians. Lviv greeted us with its traffic jams and the special aroma of hot asphalt and antiquity, and despite our fatigue, we felt the usual surge of energy.
Maksym was eating ice cream. We were walking along the road, and he said he wanted to kiss me. He reached up to my cheek. "Well?" he asked. "A cold kiss?"
"That's what we'll call today," I said. "The Cold Kiss."
Привіт. І знову поїздка, але вже ближче , в моє село. Максим мене знову питає, чого ми маємо їхати в село, що йому там нудно, що там нема ніяких веселощів. І я знову йому розповідаю про наше родове коріння, про ті літні канікули, які я проводила і селі, про гори книжок, які я перечитав в сільській бібліотеці, про величезний став, який зустрічає нас при в'їзді в село.
Він змовкає і тихенько сидить в кріслі, потім засинає. А я їду крізь темряву, тримаючись ледь видно білої лінії справа. І в'їжджаю з траси на ґрунтову дорогу, колись вона була асфальтована, але за десятки років її не стало видно. Хоча кілька років тому заасфальтовано два клаптики дороги по 100 метрів з півтора кілометра, така ось арифметика. Решта їдьте як хочете.
Ми приїжджаємо в село пізно. І я одразу маю багато справ і також запалити в пічці, щоб просушити повітря в кімнаті. Максим загорнувся в мякеньку ковдру і продовжив спати. А я задивилася на зоряне небо поки переносила речі до будинку. Коли навколо темрява і видно тільки зорі, то здається мені, що я в космосі. Ось чому я сюди приїхала! Простір, тиша і невгамовна природа. Я б змогла тут жити, але Максим має вчитися у Львові. Може колись я залишуть тут жити, а Максим привозитиме мені онуків.
Де та невидима грань між хочу і поки що не можу?
А ще дорогою я дізналася, що помер сусід Саша. На його сторінці було дивне повідомлення, наче з того світу "Пробачте мене за все."Він був дуже хворим, але й мав неоднозначну репутацію в селі. І в цю ніч мені було трохи страшно. Здійнявся вітер, скрипіли завіси. Я засвітила фонарик в телефоні, бо почула ще якісь звуки. Вітер як на зло розгойдував мою уяву. Я подумала, що з тим Сашою ми були мало знайомі, щоб він мені міг нашкодити. Я пішла до будинку і замкнула двері на усі замки.
Після усіх виконаних справ я міцно заснула.
Мені снилися рясні сади і я босими ногами йду по траві, я збираю яблука і груші в подол спідниці. Одне яблуко я надкушую і відчуваю його соковиту мякіть. Потім я назбирую так багато яблук, що падаю з ними на мяку траву. Все наче навколо мене кружляє, дерева, діти, яблука. А я встаю, бо мене гукає бабуся як колись голосно "Надю!"
А я не знаю куди йти.
Я прокинулася, але мені хотілося ще продовжити той сон і знайти вихід з зачарованого саду.
Насправді я переживала, що мій сад можуть знову обікрасти. Минулого року струсили все і груші, і яблука. Мабуть про це був мій сон. Насправді в цьому році вродила рясно лише одна яблуня. Її яблука можуть достигати ще до морозів. А груші я обірвала, сливи, достигає виноград. А ще кілька ягід малини, які виблискували як дорогоцінні камені рубіну.
День летів знову у вечірньому. Максим з захватом розповідав про нового друга Давида і про їхні ігри і перегони на велосипедах. В нього були дуже гарячі червоні щоки і він був дуже голодний.
"Тож ти не жалкував, що поїхав зі мною?"- Запитала я. Максим лише помахав головою, поглинаючи макарони з сиром.
Ранок наступного дня був спекотним, ясним і сонячним. Ми поспіхом збиралися, адже Максиму потрібно було повертатися до Львова на заняття. Ще й сусідка їхала з нами до Львова. Дорога назад здавалася швидшою, ніби місто вабило нас до себе. Поля змінювалися невеликими селами, а потім з'явилися перші ознаки міської забудови. Кожен кілометр наближав нас до звичного ритму життя, до гамірних вулиць і нескінченного потоку людей, машин, світлофорів і пішоходів. Львів зустрів нас своїми заторами, особливим ароматом гарячого асфальту та старовини, а ми, попри втому, відчули звичний приплив енергії.
Максим їв морозиво. Ми йшли по дорозі і він сказав, що хоче мене поцілувати. Він протягнувся до моєї щоки.
Ну як? Запитав він,- Холодний поцілунок?
Так і назвем сьогоднішній день, "Холодний поцілунок".