EN
Hello, everyone. Spring is a kind of annual lecture we all attend—one where the subject remains the same, but the lessons feel new every time.
I love exploring these cozy Lviv courtyards. Damp laundry hangs on lines stretched across the space, swaying in the breeze as it dries. Beneath my feet, there’s a carpet of green grass and blossoms—a living tapestry where the fabric of life itself is woven alongside the flowers. These quiet courtyards always stir a certain "spring melancholy" in me.
Everything has begun to bloom so suddenly. Not just day by day, but hour by hour. The bushes are already showing off their new leaves. We barely have time to take it in before the periwinkle and violets appear. The forsythia stretches its yellow-petaled branches toward the blue sky. The colors are fresh, vibrant, and lush—a feast for the eyes. This spring melancholy isn't sadness; it’s the quiet realization of how fast time flies against the backdrop of such a riotous bloom.
If I could speak the language of flowers, what would we talk about? Flowers don't need words to be understood by insects or birds. Humans, on the other hand, often seem less understood the more they speak. Everyone speaks their own tongue, filtered through their own lens. That is why it’s a treasure to have a friend who understands you not just through words, but by reading your inner state.
Walking through our ancient city with my dear friend recently, I heard something I hadn't heard in ten years of our closeness: that I have the honor of being her "one and only" best friend and godmother. We’ve known each other for twenty-five years, maybe more. We studied together in 1999, and though our paths diverged at times, something always pulled us back together. Two women named Nadiya (Hope), sharing one great desire to preserve our bond.
What keeps us coming back to one another? Sincerity, trust, and a shared history of student years, old acquaintances, and our children. She was the one who came to the maternity ward when my son Maksym was born, bringing me food to help my milk come in. Perhaps I’ve made similar noble gestures for her; I can't say for sure. But the real answer lies in the fact that we can walk through the city and not care whether we talk, laugh, or simply stay silent.
Today, the city smells different. The streets carry a dizzying scent of "Drunken Cherry" liqueur mixed with roasted coffee. We are "grown-up ladies" now, looking at this ancient city through mature eyes. I wanted the quiet streets; she wanted the crowd. We laughed at the young girls wobbling on high heels over the cobblestones.
"They just aren't 'in the know' yet," Nadiya said with a smirk.
"We used to walk these same stones in high heels too," I reminded her.
Looking at them, we saw our younger selves—the girls who weren't afraid of Lviv’s uneven pavement. Now, we choose comfortable shoes and quiet conversations. The value of a step is no longer in its height, but in who you are sharing it with.
We walked around the Town Hall, reminiscing about our wild student days. We peered into the windows on Valova Street, where four years of our lives unfolded. Those walls—former monastic cells—remember us differently: loud, cheerful, and full of life. We remembered classmates who are no longer with us. There was something sacred about sinking so unexpectedly into these memories.
"Remember the bilyashi they used to sell here? Everyone ran for them during the break!" Nadiya pointed to a spot on Halytska Street where a neon-lit nightclub now stands.
I never liked those greasy pies. I had my own "taste for life." I used to make sandwiches at home, and my classmate and I would eat them while sitting on the Adam Mickiewicz monument. Boys passing by would tease us: "Are you girls eating 'home-made hamburgers'? Want to share?"
I always had that boldness—the courage to just be myself. I remember sitting by the Shevchenko monument with recorders (sopilkas) we had just been issued for class. I had just learned a simple tune. Some guys stopped by—one was an Englishman. There was flirting, talk of where we were from, and when they found out we were musicians, they asked what we played. I joked that I mostly "played on people's nerves," but then I pulled out my recorder and played that simple melody. The music said more than words ever could.
Cities change their signs just as trees change their leaves. Where the smell of hot pies once lingered, there is now the neon glow of a club. These memories feel like they belong to a different, yet shared life—one where the past is erased from the facades but remains etched inside us.
As we stood at the bus stop saying goodbye, Nadiya offered me her son’s vyshyvanka (traditional embroidered shirt) for my Maksym. He has already outgrown several shirts hand-embroidered by Nadiya. Just as these embroidered threads pass from one shoulder to another, spring passes on the relay of blooming.
Looking at the spring flowers now, I see the parallel between the season’s awakening and a long-standing friendship. Like a perennial plant, it regrows every year. We learn to read symbols in paintings and decipher the meaning of every petal in art history. But the hardest part is reading the symbols in our own lives. Looking at the periwinkle in my courtyard, I see more than just a flower. I see the resilience of a bond that, despite all life’s separations, still pushes through the cold earth every spring. Perhaps that is the true "satisfaction"—to understand the language of flowers through the experience of one's own heart.
Translated from Ukrainian by my AI collaborator
UA
Привіт усім. Весна — це теж своєрідна лекція, яку ми відвідуємо щороку, але щоразу чуємо в ній нові сенси. Люблю розглядати такі затишні дворики. Через весь простір на шнурку зачеплена волога білизна, вітер гойдає одяг, висушує його. А під моїми ногами коврик з зеленої трави і квітів. Наче полотно, де вишито не лише квіти, а й саму тканину життя. Затишний дворик навіює на мене меланхолійно-весняний настрій.
Так швидко почало все розквітати. Щодня.
Ні.
Просто погодинно. Кущі вже хизуються своїми листочками. Ми не встигаємо цим насолодитися і вже зацвів барвінок. І фіалки. Форзиція виставила до синього неба свої жовті від пелюсток гілочки. А кольори свіжі, яскраві, соковиті і приємні до моїх очей. Весняна меланхолія — це не сум, це відчуття того, як швидко плине час на фоні того, як бурхливо все розквітає.
Якби я могла розмовляти з квітами їхньою мовою, про що б ми говорили?
Квітам не потрібні слова, щоб бути зрозумілими комахами, птахами. Люди ж навпаки чим більше вимовляють слів, тим незрозумілішими здаються. І кожен говорить своєю мовою, зі своєю призмою бачення. Важливо мати таку подругу, яка розуміє не тільки по словам, а вміє зчитування твій внутрішній стан.
Я йшла з подругою нашим старовинним містом і вперше за останні десять років дружби почула, що маю честь бути найкращою і єдиною подругою, і кумою. А знаємося ми добрих 25 років, а то й більше. Разом вчилися з 1999 року, потім по різному було, але щось нас постійно зводило разом. Хоч живемо в різних частинах міста, але як є бажання, то є можливість для перетину. Дві Надії і одне велике відчуття зберегти дружбу. Нас роз'єднювали багато речей. Але знаєте, що нас збирає щоразу до купи?
Щирість, довіра, безкорисність, спільні історії про навчання, про юнацькі роки, про спільних знайомих і про наших дітей. Саме вона прийшла до мене в пологовий, коли народився Максимчик і принесла їжу, щоб прибувало молоко. Можливо я також зробила такий благородний жест у відповідь. Не знаю. Треба питати її. Але найбільша відповідь у тому, коли ми можемо просто йти містом не задумуючись про що говорити, чи мовчати,чи сміятися. Сьогодні це місто пахне інакше. Вулиці вже давно мають запаморочливий шлейф п'яної вишні в домішку з копальнею кави. А ми вже дорослі пані дивимося на старовинне місто іншим, дорослим поглядом. Я хотіла йти тихим вулицями, а моя подруга навпаки, хотіла розглядати зустрічних людей і натовп.
Так, ми сміялися з молоденьких дівчат, які йшли бруківкою на високих підборах.
-Вони ще не в темі- з насмішкою сказала Надія.
-Колись ми так теж ходили цією ж львівською бруківкою, на високих підборах.- відповіла я.
Ми дивилися на них і бачили не просто дівчат, а самих себе — тих, що колись теж не боялися львівської бруківки. Тепер ми обираємо зручне взуття і тихі розмови, бо цінність кроку тепер не в його висоті, а в тому, з ким ти цей крок розділяєш.
Ми йшли навколо нашої Ратуші і згадували, де раніше ходили, які зміни сталися за роки після нашого студентського шаленого життя.
Ми заглядали у вікна на Валовій, де пройшли чотири коли нашого життя. Ці стіни колишніх келій пам'ятають нас іншими, веселими і голосистими. Згадували однокурсників, котрих вже нема в живих. А потім просто йшли вулицями, розглядаючи зустрічних людей. Це була інша прогулянка, ніж та до якої я звикла. Але в цьому була якась глибока сакральність поринути отак несподівпно у спогади.
-Отут, пам'ятаєш продавали біляші і всі бігли на перерві їх купувати! Я чомусь страх як не любила ті біляші.У мене був свій смак до життя. Я робила канапки і з однокурсницею ми їх їли сидячи на пам'ятнику Адамові Міцкевичу. Хлопці проходячи повз іронічно сказали: "Дівчата, ви їсте домашні гамбургери? Поділіться!"
В мені завжди була ця сміливість бути собою. Якось ми з однокурсницею сиділи біля пам’ятника Шевченку з сопілками, які нам щойно видали для навчання. Я на парі навчилася виконувати якусь простеньку мелодію. Поряд зупинилися хлопці — серед них був англієць. Почалися залицяння, розмови про те, хто ми і звідки. А як музиканти, то завжди нас питали хто на чому грає. Я завжди шуткувала, що переважно на нервах, а потім просто витягнула сопілку і почала грати вивчену мелодію. Музика сказала за нас більше, ніж слова. Ми потім ще кілька разів перетиналися з тими хлопцями в місті, і кожен такий спогад — як яскравий спалах.
Місто змінює вивіски, як дерева змінюють листя. Там, де був запах гарячих біляшів і наше студентське безтурбоття, тепер неонове світло клубу. Ці спогади наче з іншого, але спільного життя, де пам'ять стирається з фасадів, але залишається всередині кожного з нас.
Потім ми йшли мовчки. Поринувши кожна в свої спогади. Потім стояли на зупинці, прощаючись. Надія запропонувала вишиванку свого сина для мого Максима. А я радо погодилася. Максим вже виносив кілька вишитих сорочок, власноруч вишитих, які віддавала нам Надія зі своїх підрісших синів. Так само, як ці вишиті сорочки переходять від плеча до плеча, весна передає естафету цвітіння.
Ми скоро знову побачимося. Бо усі спільні моменти є нашою спільною історією, хоча ми автономні і незалежні, кожна в своїй родині.
І я, дивлячись на весняні квіти проводжу паралель між весняним пробудженням і давньою дружбою, яка, як і багаторічні квіти, щоразу проростає заново. Ця швидкість весняного розквіту нагадує мені, як швидко пролетіли ті 25 років, про які ми згадували на Валовій.
Ми вчимося читати символи на картинах, розгадуємо значення кожної пелюстки в мистецтві. Але найскладніше — це читати символи у власному житті. Тепер, дивлячись на весняні квіти у дворику, я бачу не просто барвінок. Я бачу витривалість дружби, яка, попри всі роз’єднання, щовесни пробивається крізь холодну землю. Можливо, це і є та сама "сатисфакція" — розуміти мову квітів через досвід власного серця.
