Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як у людини?..
(Anairda Kashef)
Photo 1
Давненько це було. Сто років тому... Я допомагала подрузі писати чи то редагувати цей вірш. Тому запам'ятала його добре і останніми днями, роздумуючи над темою тижня Life stories, він нав'язливо крутився у голові, як то буває з мотивами пісень.
У неї була якась сумна історія кохання і тому не дивно, що настрій тут панує безпросвітній і депресивний.
У підлітковому віці ми любимо вдягати шати великої всесвітньої туги та самотності, вважати, що світ несправедливий до нас і що наше кохання найбільше і найнещасніше на світі. Згодом зазвичай це проходить.
Хтось обзаводиться сім'ями, дітьми і думає про те, як заробити на хліб насущний... А інший обирає самотність як стиль життя, у якому багато свободи, але і багато пустки.
А найкраще — це звісно золота середина. Коли у вас є близькі люди, які вас люблять, але ви маєте змогу у помірних дозах побути наодинці з собою. Така самотність як ліки. Або як винагорода. Але будьте обережні, вона може стати також і наркотиком.
Це також може бути зоною комфорту і одного прекрасного дня ви зрозумієте, що люди десь по той бік непролазної прірви. А тоді вже чекає довга роботи з прокладання моста...
