Ось така іронія долі: тільки я написала дві статті про весняний похід на Росохацькі полонини, як з'явилася нагода побувати у Миті взимку.
Мій друг тимчасово працював сторожем нашої улюбленої бази і оскільки у будні туристів немає, то я змогла приєднатися.
Прогнози обіцяли відлигу, але моя Фрося ще стояла закопана у снігу... Та й зрештою взимку боюсь їздити. Що робити, як добратися у цю глибинку? На вихідні це реально, бо туристи їздять на лижі, але в будні.. Хіба що йти 12 км від траси, ловлячи попутки.
І тут сталося реально чудо: на блаблакар я знайшла хлопця, що їхав кататися на лижах у сусіднє від Мити село. Це був знак Всесвіту.
І ось я тут, вже через вікно роблю не дуже вдалі кадри, бо ніколи ще такого не бачила... Дійсно, я була лише двічі у зимових горах: перший раз (2011) невеликий сніг лежав тільки на землі; другий раз снігу не було, а лише іній і туман (це було в грудні 2020, я описувала ту подорож). Аж тут я наче всередині картинки, яку малює невидимий художник...
До місця призначення мені трохи більше кілометра. Проте, як ви здогадалися, йду я дуже повільно не лише через глибокий сніг навіть на проїзній частині, але й через фотографування... Час від часу поряд з натугою проїжджає машинка. Або такий сільський транспорт, як сани з конем... От було б круто на такому покататись. Але я не зупиняю "водія сан", бо попереду багато крутих кадрів...
Проте я дуже мало спала (завжди боюсь проспати перед мандрівками) і майже нічого не їла, в таких умовах це не ок, бо можна швидко змерзнути. Бачу сліди у глибокому снігу, що ведуть у ліс із дороги. І знаходжу там не лише круті кадри, а й великий столик з лавочками. Все, привал.
Очевидно тут були туристи, які хотіли сфотографуватися. Але весь столик і лавки покриті товстим снігом, отож тут не їли (ну який екстремал буде їсти у засніженому лісі, якщо є кафе та бази?). Лише якась маленька пташка походила по білому обрусі... Мій термос - це вже якась певна фішка у мандрах. Хтось робить селфі, щоб себе зафіксувати у гарних місцях. Я ж передусім фіксую оцього гаррррячого друга...
Поки у мене чаювання, небесна канцелярія міняє вказівки щодо погоди: досить похмурий ранок переходить у сонячний день! І все навколо грає новими барвами. Пора йти далі...
Я бачу, як за поворотом з'являється село Мита, таке маленьке і беззахисне перед лицем зими. А ще далі на обрії прекрасні Росохацькі полонини. Щойно все ховалося у невеликому тумані, а тут такий подарунок:) Бойківські хати виразно видніються на фоні снігу і неба. А сніг...такий товстий, він створює світло і тіні. Він дарує тисячі можливостей до фотографування. Але найкраще залишиться за кадром,бо воно невидиме, воно - це почуття, яке в душі!
Ось і Кавабанґа недалеко. Креативні хлопці з сусідньої бази чистять дорогу лопатою, причепленою до джипа... А загалом тут тихо і спокійно.
(Далі буде)