Його мрія була такою простою. Невеликий дім на пагорбі з видом на Дніпро, сад, левада. Можливо, сім'я... Він не хотів більше змагатися зі світом і прагнув спокою. Нехай пригоди і випробування залишаться у минулому. Проте не судилося. Його нареченою стала панна смерть. Але водночас його творчість подовжила його життя у багато разів.
Не раз я натрапляла на ці фото і дуже раділа, що вони збереглися, адже частину фото з цього періоду втрачено. 2018-й. Червень. Раннє літо і ми з подругою, її донькою і тур.групою їдемо у гості до... Шевченка.
Вчора й сьогодні відзначаємо традиційно день народження та день смерті генія. Наприкінці 19-початку 20 ст. він став справжнім лідером та духовним батьком нашої нації (так як з політичними лідерами у нас зазвичай туго!) У перші роки незалежності ми продовжили ідеалізувати Тараса, навішуючи на нього ярлики Пророка, Кобзаря і одягаючи безкінечно в смушеву шапку та тулуп. Проте, цілком природно, що маятник нарешті гойднувся в іншу сторону. І нові дослідники почали змальовувати Шевченка, як пияка, гуляку і серцеїда, а також шукати його родову приналежність до аристократії... Так, колись готуючи сценарій концерту я дивилася про це дууууже довгий і захопливий фільм-детектив.
Про це можна багато роздумувати. Є речі, які навряд чи вдасться відкопати... Але в будь-якому разі кожному, хто себе відносить до українців, варто хоч раз побувати на батьківщині поета.
Дивлячись на той край, розумієш, звідки взявся геній, де черпав свій талант. Пагорби, порослі садами й лісами, клапті полів, ставки. Все зелене, свіже. Ніби нічого й не змінилося за 200 років...
Спочатку ми побували в Моринцях. Саме тут кілька років жили батьки Тараса, фактично у чужій хаті Копія, який відбував покарання; недалеко була й господарка дідуся Тараса по матері, Якима Бойка... Тарасик прожив у Моринцях лише півтора роки, бо молода сім'я вернулась у сусіднє село Кирилівку, на рідне обійстя тарасового батька Григорія.
Життя тих красивих дерев'яних хаток зазвичай було не дуже довгим... Час їх зруйнував. Проте у 1989 році в Моринцях відновили хату Якима Бойка, перевезли сюди старовинну клуню (комору), збудували невеликий музей, де проходять виставки картин на теми Кобзаря.
Інтер'єр хатки наповнений старовинними речами.
Уважно розглядаючи фото, я стараюсь перенестись в той час і уявити , як жили люди. Тяжке то було життя. Не дивно, що люди часто помирали в молодому віці, як от Катерина, мама Тараса.
Після Моринців ми відправилися у село Будище. Саме там розташований маєток пана Енгельгардта, у якого служив Тарас-підліток і з яким поїхав у широкий світ.
Що ж... Ситуація з будівлею незрозуміла. Раніше там була середня школа, проте її розформували у зв'язку з малою кількістю дітей. Готуючи допис я натрапила на прикрий скандал, пов'язаний з маєтком. Його мали реставрувати, держава видала на це 17 млн.грн. З усіх робіт зробили крихітну частину, а потім головний виконавець зник, як і гроші. Інфа стосувалася 2017 року... Жаль і будинку, що пам'ятає кроки нашого генія. А ще більше жаль тисячолітніх дубів, які потребують постійного догляду і лікування. Прикро, що вся ця територія лише частково належить заповіднику "Батьківщина Тараса". Тому безхозна.
Оглянувши ззовні будинок та прекрасного дуба, вирушаємо у село Шевченкове, колишня назва - Кирилівка або Керелівка. Там збудовано гарний меморіальний музей, відкритий досить давно, ще в 1939.
Неподалік стояла рідна хата генія, де проживав його старший брат Микита, а потім братові діти та внуки. Наприкінці 19 ст. в аварійну хату влучила блискавка і вона згоріла. Але люди старанно берегли пам'ять про це місце, поставили там пам'ятний камінь. Тож згодом хатку відновили, згідно з малюнком самого Шевченка, який у дорослому віці тричі відвідував свою малу батьківщину. Навіть точні розміри були відомі.
А біля хати поставили пам'ятник підлітку, що вирушає у світ. Він повний надій і страхів, і найбільше мріє малювати і таким способом увіковічнити землю, яку так сильно любить...
Сильне враження залишив огляд могили матері Тараса у саду позаду музею. Вона померла досить молодою і сама заповіла, щоб її поховали тут.
Красиве місце на пагорбі. Звідси видно леваду, що стрімко йде вниз, верби і струмок внизу. За моєю спиною - сад, музей і стара хата. Мене пронизує дивне відчуття, що цей тип рельєфу, цей пейзаж нагадує мені моє рідне село. Я така рада, що побувала тут!
Дописуючи статтю хочу висловити мрію про поїздку у Канів, на могилу Тараса Шевченка. А всім нам бажаю читати і відкривати його вічну поезію. (Шевченко у шкільній програмі - це окрема тема. Про себе скажу, що зараз я розумію його по-новому і якось глибше, ніж у 8 чи 9-му класі:)))
Слава Україні