Скільки загадок, відкриттів і краси ще ховає в собі моя Україна?
Ця подорож зовсім трішки відкрила мені красиву Миколаївщину. За кілька днів ми з моїм другом 
Місце відвідують передусім жителі південних областей. Наприклад, зі Львова масово туди не возять (маю на увазі туроператори). А чи возять з Києва, відгукніться кияни? Може тому, що це місце у глибинці і поряд немає якихось розкручених атракцій та міст? Це добре. Це приємно. Це рай інтроверта, принаймні поки що. Окрім нас туристи були, але це не відчувалось. Територія велика, всім місця предостатньо.
Моя дорога у казкове місце була далека. Спочатку я їхала потягом зі Львова до Миколаєва і це було повіііільно. А тоді ще добрячий шматок дороги (понад 100км) автобусом в Южноукраїнськ, рідне місто Сашка, де він якраз проводив відпустку.
"Український прапор" - фото зроблене з вікна поїзда.
Лише трішки перепочивши ми поїхали на авто у пошуках каньйону. Водій, себто батько Сашка “випустив” нас біля великого каменя з прапором (в'їзд у село Актове) і махнув рукою: мовляв, он там він той каньйон. І ми опиниись у царстві великих округлих каменів. Все для мене було незвичним: деякі рослини, рожевий колір граніту, чорний мох...
Доволі швидко ми знайшли місце для намету. Проте Сашко сказав, що оце все якось не схоже на Актівський канйьон: і скелі мали би бути вищими і ріка більшою.
Отож ми пішли досліджувати територію, намотавши кілька кілометрів, щоб зорієнтуватись, де ми все таки є...
Завдяки рідкісним травам тут повсюди дуже красиво і ароматно.
Людина-мурашка.
Швидко день добігав до кінця і зробивши широке коло ми опинились знову біля каменя з прапором! Це була хороша новина. Проте сонце зайшло і ми в цьому царстві каменів загубили намет і це була не дуже хороша новина)) Після невдалих пошуків було прийнято рішення: посидіти, відпочити і тоді шукати далі. Камені за день набралися сонця і були теплими...
Через хвилин 20 ми з новими силами одразу знайшли намет!
А на наступний день пішли шукати і сам Актівський каньйон, який виявився трішки далі, з іншого боку села))) Вже потім погугливши я дізналась що їх є 3: Арбузинський, Актівський та Петро-Павлівський каньйони, так от ми спершу потрапили на Арбузинський. І це прекрасно, адже там по-своєму красиво і мальовничо!
А щоб дійти до точки призначення, ми пройшли головною вулицею вздовж усього села. Мені сподобались блакитні хатки з білими вікнами. Біля кожної з них — лавочка і дерево шовковиці, якими я обїдалась усі дні подорожі. Люди радісно підказували нам дорогу і незабаром ми опинились там...
Спокій, велич, краса.
У долині каньйону тече ріка з похмурою назвою Мертвовод, бо через склад води в ній не водяться риби... Зате в ній цілком можна купатись і плавати.
У деяких місцях спокійна, а між каменів — бурхлива, як у горах. Але вода дуже тепла і тому з цього джакузі не хочеться виходити!
А згодом ми гуляли по верху каньйону і розглядали химерні візерунки гранітних скель, які піднімаються на 50 м. Тут виступає на поверхню Український кристалічний щит, який займає велику частину Придніпров'я. Навколо ростуть рідкісні степові рослини і це місце входить у національний парк "Бузький гард".
Незрозуміло, чому так швидко пролетів час?
Але після 18.00 ми по плану мали повертатись у Южик.
Зате я зрозуміла, що обовязково слід приїхати ще. Не спішити. Дійти до кінця каньйону, все відчути і звісно сфотографувати;) Для тих, хто любить смакувати враження, потрібен мінімум повний день, а два також не завадять. До речі, у сусідньому селі Трикрати є ще рукотворний ліс, посаджений серед степу... Будете в тих краях — відвідайте. Доторкніться до древньої дикої природи.
А хто можливо був в Актовому — діліться спогадами у коментах!