"За буджацькими степами
Їдуть наші з бунчуками.
А я з плугом і з косою
Понад нивою сухою."
Наспівую подумки українську народну пісню. Про цю чарівну місцину мабуть вже розповідали мої друзі хайвери, зокрема 
Лебедівка – віддалене українське придунайське село, що знаходиться в історичній області під назвою Буджак, на півдні Одещини, яка на мапі України нагадує за формою такий собі чобіток. Звідси не так вже й далеко до кордону з Румунією та Молдовою та до колишньої Задунайської Січі.
Буджак – посушливий екзотичний край, що вирізняється скромністю туристичної інфраструктури, проте здатен захопити загартованого українського туриста своєю дикістю, малозаселеністю, малодослідженістю і непопсовістю.
Це українське сафарі; ідеальне місце для спраглих до відпочинку «дикунами» в наметах і до їжі, приготованої на вогні, в казанку. Рай для любителів нічного купання серед люмінісцентного планктону та зустрічей неповторних світанків на морі. Це край виноградників і доброго домашнього вина, яке виробляє чи не кожен житель. А національний склад тут різноманітний: українці, росіяни, болгари, молдавани, ґаґаузи та інші.
Лебедівку без перебільшення можна назвати українською Каліфорнією. Це нічим не гірший за західне тихоокеанське узбережжя США мальовничий куточок дикої української природи. І хоч я ніколи не був на тихоокеанському узбережжі (хіба що бачив його у американських фільмах), але мимоволі складається таке враження, коли підходиш упритул до відкритого моря в районі Тузлівських лиманів.
Звідси починається і тягнеться ще на десятки кілометрів на південь лиманна коса, вздовж якої пролягла самотня вервечка зі стовбів, що підпирають лінію електропередач. Окрема насолода – проводжати багряний захід сонця на Тузлівських лиманах, які щедро кишать енергійним, галасливим птаством.
В Лебедівці офіційно прописано 26 чоловік. Так пише Вікіпедія і цей факт підтверджують місцеві аборигени, які продають на пляжі різноманітні морепродукти. Але така низька густина населення не заважає місцевим вести доволі успішний туристичний бізнес, адже сюди приїжджають працівники з сусідніх сіл.
Вздовж всього лебедівського узбережжя простягаються гігантські "ґолеми" – стрімкі береги, що завдяки вітру набули форми химерних велетнів на глиняних ногах, які задумливо вдивляються далеко в море. Береги пістрявіють вирізаними в них назвами міст, що ілюструють географічне розмаїття лебедівських туристів, а також оригінальними скульптурами.
Ще одна місцева цікавинка - нудистський пляж протяжністю 950 метрів. Його існуванню сприяє дух свободи і незайманості місцевої природи, помірний наплив туристів, які здебільшого приїжджають сюди в пошуках цієї свободи та розкутості.
По прибутті в Лебедівку ми з друзями зупинилися в її околицях, на території затишної лісопосадки – улюбленого місця стоянки туристів-«дикунів», що приїжджають сюди відпочивати з наметами.
Місцеві береги мають кілька спусків у вигляді сходинок, вирізаних в них туристами.
Наш товариш Остап із завзятістю взявся за облаштування перил із гілля для створення більш безпечного спуску, неподалік якого ми облаштували свою «базу». До спорудження перил долучився і я. Це виявилося гарним, цікавим заняттям, яке дало волю нашій архітектурній фантазії і змогу фізично попрацювати.
Також тут ми знайшли практичне застосування мого гамака, розтягнувши його між двома молодими деревами неподалік багаття. Ввечері ми часто збиралися на ватру з піснями під гітару, а також ходили вночі купатися у морі, яке світилося від люмінісцентного планктону.
Окремою подією стала для нас зустріч із місцевим богомолом-інтелігентом. Цей красень заворожив нас гіпнотичним погойдуванням у просторі і рухливістю голівки, яка поверталася в наш бік і проникливо дірявила нас поглядом комахи-дослідника.
Наш відпочинок у Лебедівці відзначився плідністю на творчій ниві. Тут ми грали в буриме. Саме тут ми з Остапом написали гумористичний вірш і однойменну пісню «Дрон Василь», текст якої увійде до моєї нової збірки «Сокира сатири» (я його надрукую у наступній статті).
Також тут кожен із нас написав свій ліричний вірш, присвячений Лебедівці.
ЛЕБЕДІВКА
Довго не кис і не бідкавсь.
В дзвони тривожно не дінькав.
Мов непорочна лебідка,
в серпень ввійшла Лебедівка.Стишила громом прибою
тугу й неспокій колючий.
Тут ви мене із собою
зблизили, ґолеми-кручі.Голими бігали тут ми.
Голови в щасті втрачали.
Бігтимуть серпні наступні
знову сюди від печалей.З ґолемів глиняні східці
прудко збігають до пляжу.
Тут ми сотали навхильці
з хвиль срібнозоряну пряжу.Між лебедою, у спеку,
бавились тут, ніби діти
в лоні Буджацького степу,
в диких пісках Лебедівки.В чайках, багряні лимани
підперезались косою.
Затишний вечір, як в мами,
ввесь, до останку просто́ю.
© Сашко Обрій.
В Лебедівці ми познайомилися з одним із засновників українського волонтерського проєкту Ukrainer, Траяном Мустіце, уродженцем Закарпаття, що нині мешкає на Львівщині. Його намет розташувався за кілька метрів від нашої «бази».
Також мені запам’ятався видлубаний у мисі берега високо вгорі своєрідний трон, на якому ми з Траяном влаштували фотосесію.
Якщо пройти кілька кілометрів у протилежний бік від Лебедівки, можна натрапити на організований платний кемпінг із душем, туалетом, кухнею та іншими благами цивілізації. На узбережжі, між нашими наметами та кемпінгом, у кручах хтось викопав численні печери, призначення яких залишилося для нас невідомим.
Окремою сторінкою в нашій мандрівці стала ватра з творчою родиною 
Їхати з Лебедівки дуже не хотілося. За неповний тиждень відпочинку вона стала для нас другою домівкою. Ми й досі ностальгуємо за Лебедівкою і за тими незабутніми відчуттями, які подарував нам цей останній притулок для буджацьких «робінзонів». Але сподіваємося, що це далеко не остання наша поїздка у цю затишну місцину! Далі буде…
