Я звик писати в спільноту QUAC лиш про подорожі і про грибні мандрівки. То ж коли я опрацював весь свій матеріал, а прийшов час написати черговий пост, я дещо завис 😆. Я почав перебирати свої старі фото, намагаючись знайти ще якийсь невикористаний матеріал, але всі мої старі фотографії геть поганючої якості, а в спільноті нещодавно оновилися правила щодо якості зображень, то ж я передумав використовувати ці фото.
Поки я перебирав свій фотоархів часів Всесвітнього потопу 😆, у мене виникло декілька цікавих ідей, про що ж можна написати пост, але всі вони потребували спокійної обстановки, щоб зосередитися та сконцентруватися, хоча б для початку розповіді. Маю я таку проблемку, мені важко зосередитися, коли мені заважають якісь сторонні звуки чи якась біганина довкола. А тут саме Маркіян розкричався, Даринка не хотіла з ним гратися, дружина теж роздратована сиділа, бо вона також хотіла попрацювати за комп'ютером, а малий прибіг до неї і поліз до грудей (він у нас ще на грудному вигодовуванні, хоча він радше грається, ніж їсть, бо він вже давно їсть нормальну їжу, здається, що це всеїдна дитина 😆), то ж про це довелося забути.
А тут саме кур'єр "Нової Пошти" подзвонив, приїхав Олин подарунок на день народження, я замовив їй мультиварку. Метушня продовжилася, бо одразу ж розпакували коробку, почали розглядати мультиварку, в Даринки одразу ж виникла купа запитань про те, для чого вона потрібна. "Для приготування їжі" - відповідаю. "А що саме можна там приготувати?". Довелося хвилин десять гортати меню, яке йшло в комплекті, і пояснювати, як страви можна готувати.
Ну, одним словом, ви зрозуміли. Таке воно сімейне життя з малими дітьми. Іноді ми дратуємося, буває навіть ми кричимо на дітей (точніше на Даринку, бо вона старша і буває свідомо не слухається, випробовуючи наше з дружиною терпіння). В такому випадку важливо потім пояснити, чому саме ми так зробили. Іноді ми дратуємося через щось інше і дитина може просто "потрапити під гарячу руку". То ж коли ви це усвідомили, то варто попросити пробачення.
Проте я ніколи, жодного разу, не пошкодував про те, що одружився, я щасливий, що маю двійко таких чудових дітей. Бо коли я залишаюся сам, без них, то одразу ж стає дуже сумно, а на душі наче якась пустка утворюється, я наче втрачаю частинку себе. Мабуть, так і є, бо дружина - це друга половинка, а діти - це частки нашої ДНК, половина генів від мами, половина від батька, в них ми продовжуємо жити далі, навіть коли нас не стає на цьому світі.
Мене колись дуже вразила фраза, яку сказав головний герой одного з моїх улюблених фільмів, "Інтерстеллар" (не пам'ятаю дослівно, але приблизно так) - "Коли у нас народжуються діти, з того моменту ми всього лиш спогади у їхній пам'яті". Чим діти стають старшими, тим частіше я згадую вислів. Це трохи сумно, поступово ставати спогадом, але це водночас і чудово, бо ми продовжуємо жити в цих спогадах. Адже коли нас забувають, це, мабуть, найгірше, що може бути. Це теза чудового піксарівського мультфільму "Таємниця Коко" (з дітьми ви неодмінно дивитиметеся багато мультфільмів, навіть якщо ви їх не любите, але це не про мене 😊). Але не варто сумувати, просто варто жити і насолоджуватися життя. Адже життя - це чудова річ і це основна думку іншого чудового мультфільму студії "Піксар" (вони роблять просто неймовірні мультики про сім'ю та про дорослішання, є ще, наприклад неймовірний "Думками навиворіт").
Ось такий сумбурний у мене вийшов пост у стилі фрірайту. Це непоганий досвід, гадаю, я писатиму більше таких постів 😄.