Two months of war have passed, so like eternity and not a single day. From day to day, thoughts are less about those that the coming day has come and do not smell the filthy stars. Stretching for two months, skipping first for everything, picking up the phone and marveling at your relatives, if the rest of the time you were in the fence. Having phoned a native and did not feel it is more terrible, a bunch of filthy thoughts suddenly come up, what could happen, why don’t you call.
Kharkiv was constantly under shelling and with the help of fenced cassette rockets. You can’t turn back home, if you could fly at the door like that.
Пройшло два місяці війни, таке як вічність і немає цього кінця. З дня на день думки лише про те, щоб наступний день настав і не почути поганих звісток. Протягом двох місяців, прокидаючись перш за все, вистачаєш ,беру телефон і дивишся своїх рідних, коли останній раз були в мережі. Зателефонувавши рідному і не почути відповідь найстрашніше, відразу нав'язується купа поганих думок, що могло статися, чому не відповідає на дзвінок.
Харків постійно під обстрілами та прильотами заборонених касетних ракет. Додому повертатися не можна, будь-якої миті може прилетіти у двір така.
The axis was so lucky in the court yards 😭 for the benefit of not hurting anyone.
But not marveling at the shelling of the skin day in Kharkiv, the practitioners of the communal services work, hang out the tickets, clean up after the shelling.
Ось такі прильоти були в сусідні двори 😭 благо ніхто не постраждав.
Але не дивлячись на обстріли кожного дня в Харкові працівники комунальних служб працюють, висаджують квіти, прибирають після обстрілів.
