Сьогодні рівно місяць, як у наше життя "постукала" війна. Хоча, мені здається, що це трішки не вірне формулювання. Війна не стукає, як тому належить гостю, вона вривається подібно торнадо і зносить усе на своєму шляху.
Today is a month since the war "knocked" on our lives. Although, it seems to me that this is a slightly incorrect wording. War does not knock, as befits a guest, it bursts like a tornado and destroys everything in its path.
Цей місяць був одночасно і найдовшим, і найкоротшим у моєму житті. Таке відчуття, що 24 лютого було вчора...Настільки яскраві й чіткі відчуття залишив цей день.
This month was both the longest and the shortest in my life. It's a feeling that February 24 was yesterday ... This day left such bright and clear feelings.
Здавалося б, пройшов всього один місяць, але ж скільки болю він приніс. Чи відчували сотні людей, які лягали спати 23 лютого, що вони помруть до приходу весни? Чи повірили б ми, якби нам сказали, що історія 1941-1945 років повториться? Тільки з різницею в національстості фашистів та часовими рамками. За 29 днів російського вторгення наслідків погрому більше, аніж під час фашистської окупації...
It would seem that only one passed, but how much pain he brought. Did the hundreds of people who went to bed on February 23 feel that they would die before spring came? Would we believe it if we were told that the history of 1941-1945 would be repeated? Only with the difference in the nationality of the nazis and the time frame. In the 29 days of the russian invasion, the consequences of the pogrom are greater than during the nazi occupation ...
У мене завжди боліло серце, коли йшла мова про Другу світову війну. Пам'ятаю, як у ліцеї дали проектну роботу: розповісти про своє сім'ю під час війни. Ми збирали усі можливі сімейні реліквії, які збереглися з того періоду. Це і фотографії, і листи (особливо вони), і медалі, і т.д. Але найголовніше - розповіді. У кожного була своя сімейна історія, пов'язана з війною. Коли прийшов час, і ми розповідали про наших прабубусів та прадідусів, ми плакали над кожною розповіддю. Ми не могли не відчувати болю й жалю за скалічені війною долі, а тому повторяли: "Ніколи знову".
А ще ми були щасливі й вдячні, що вже ніколи не застанемо такої війни. Ми були в цьому впевнені. Але ось ми тут...
My heart always ached when it came to World War II. I remember how the lyceum gave me project work: to tell about my family during the war. We collected all possible family heirlooms that have survived from that period. These are photos, letters (especially them), medals, etc. But the most important thing is stories. Everyone had their own family history related to the war. When the time came and we talked about our great-grandparents, we cried over every story. We could not help feeling pain and pity for the war-torn destinies, so we kept saying, "Never again."
And we were happy and grateful that we would never find such a war again. We were sure of that. But here we are ...
У мене досі не вкладається в голові, як у 21 столітті може бути війна, яка по катастрофічності не поступається Другій світовій. Як можна розстрілювати людей на вулицях, бомбити домівки, морити голодом? Як? Куди поділась людяність? Росіяни ж також були жертвами нацистів, так чому в них не залишилась на генетиному рівні пам'ять про всі жахіття війни? Чому вони стали тими, від кого 80 років тому страждали?
I still can't imagine how there could be a war in the 21st century that is as catastrophic as the Second World War. How can you shoot people in the streets, bomb homes, starve? How? Where has humanity gone? Russians were also victims of the nazis, so why didn't they have a genetic memory of all the horrors of war? Why did they become the ones they suffered from 80 years ago?
Я не перестаю повторяти: я розумію весь логічний ланцюг їх дій та мислення, але не можу усвідомити цього як людина. Думаю, ніхто, в кого є людяність не може цього усвідомити.
I keep repeating: I understand the whole logical chain of their actions and thinking, but I can't realize it as a person. I don't think anyone who has humanity can realize that.
І все ж, за цей місяць відбувся повний переворот свідомості. Ми ніколи не будемо такими як були до цього. І хорошому, і в погано сенсі цього слова. Але про наслідки для нашої ментальності подумаємо після перемоги. Зараз треба зібрати всю свою волю в кулак і бути сильними. Що, в принципі, українці зараз і роблять.
And yet, during this month there was a complete revolution of consciousness. We will never be the same as before. Both good and bad in the sense of the word. But we will think about the consequences for our mentality after the victory. Now you need to gather all your will in your fist and be strong. Which, in principle, Ukrainians are doing now.
Я сподіваюся, що війна не затягнеться на ще один місяць, і в квітні ми будемо святкувати День Перемоги!
I hope that the war will not last another month, and in April we will celebrate a Victory Day!
![image.png]
()
Джерело
Джерело
