Привіт усім.
Мабуть, я не перша і не остання в Україні, хто задає собі питання “Що саме змінилося в мені під час війни” Відчуваю на ментальному рівні, що відбулися суттєві зміни – в поведінці, в характері, на емоційному фоні. В моїй свідомості постійно присутні два протилежні, але для мене в даний час рівносильні почуття: жалість і злість.
Hello, everyone.
Apparently, I am not the first and not the last in Ukraine to ask myself “What exactly changed in me during the war?” I feel on a mental level that there have been significant changes - in behavior, character, emotional background. In my mind there are always two opposite, but for me now equivalent feelings: pity and anger.
Із дитинства мене вчили бути толерантною, доброзичливою, сприймати чужі почуття та намагатися зрозуміти людину. Мене вчили бути бути доброю до людини не залежно від її національності, кольору шкіри чи статків . Пам’ятаю, що в першому класі з нами вчилася дівчинка, яка була з родини у складни життєвих обставинах (тоді всі говорили, що з неблагополучної). Вигляд вона мала неохайний, тому з нею не дуже хотіли спілкуватися. Мені було її шкода.
Я допомагала їй з навчанням і намагалась спілкуватися. Потім мені хотілося зробити щось хороше для ветеранів Другої
світової війни. Ініціатором руху “Допоможи ветеранові” була я.
From childhood I was taught to be tolerant, friendly, accept other people's feelings and try to understand people. I was taught to be kind to people regardless of their nationality, skin color or wealth. I remember that in the first grade we studied with a girl who was from a family in difficult life circumstances (then everyone said that she was from a bad situation). She looked untidy, so they didn't really want to communicate with her. I felt sorry for her.
I helped her with her studies and tried to communicate. Then I wanted to do something good for the veterans of the Second
world war. I was the initiator of the Help the Veteran movement.
Подорослішавши, мене почали обурювати ксенофобні, сексистські та гомофобні настрої деяких людей. Я завжди відстоювала думку про те, що всі люди рівні, кожна людина індивідуальна у виборі своїх вподобань та нахилів. А ще я гостро засуджувала будь-які прояви расизму. Та дещо змінилося. Я відчула в собі пекельну ненависть. Ненависть не до однієї людини – до цілої країни, до кожного її громадянина, до нації. В мені оселилася непереносимість і нетерпимість до росіян. Як то кажуть: моя толерантність покинула мене вранці 24 лютого.
Growing up, I became outraged by the xenophobic, sexist, and homophobic attitudes of some people. I have always advocated the idea that all people are equal, each person is individual in choosing their preferences and inclinations. And I strongly condemned all manifestations of racism. But something has changed. I felt a hell of a hatred. Hatred for more than one person - for the whole country, for each of its citizens, for the nation. Intolerance and intolerance of russians settled in me. As they say: my tolerance left me on the morning of February 24.
Мені не шкода їх як людей. Я отримую задоволення від інформації про
кількість вбитих російських солдат, мене не шокують фото понівечених тіл ворога, навпаки, вони мені подобаються. Я лайкаю такі повідомлення. Слухаючи економістів та політиків, які прогнозують росії тотальний занепад мені стає радісно. А ще дужче підіймає настрій те, що громадянам цієї країни не доступні елементарні речі такі, як підгузки, косметика, деякі засоби гігієни. І усвідомлюючи той факт, що їм в скорому часі буде нічого їсти, мені стає ще радісніше. Їх дітей мені теж не шкода, адже вони виростають і стають такими ж мерзенними представниками своєї нації.
I do not feel sorry for them as people. I enjoy the information about
the number of killed russian soldiers, I am not shocked by photos of mutilated enemy bodies, on the contrary, I like them. I curse such messages. Listening to economists and politicians predicting russia's total decline makes me happy. And even more uplifting is the fact that the citizens of this country do not have access to basic things such as diapers, cosmetics, some hygiene products. And realizing the fact that they will soon have nothing to eat, I become even happier. I don't feel sorry for their children either, because they grow up and become just as vile representatives of their nation.
Ще місяць тому я не здатна була бажати смерті, тим більше звичайним
мирним людям. Я не могла ненавидіти росіян, та взагалі нікого. А зараз я хочу, щоб кожен росіянин відчув біль і фізичний, і душевний. Чи можу я вважати себе хорошою людиною, маючи такі думки? Питаю себе, де ж поділася моя толерантність і засудження дискримінації? Я усвідомлюю, що війна змінює кожного без виключень, але все ж ця думка не може мене не турбувати.
Виявляється, війна має властивість знищувати не лише фізично, а й духовно і морально. Ламати всі попередні принципи та увлення.
A month ago, I could not wish for death, especially ordinary
peaceful people. I could not hate the russians, and no one at all. And now I want every russian to feel pain, both physical and mental. Can I consider myself a good person with such thoughts? I ask myself, where did my tolerance and condemnation of discrimination go? I realize that war changes everyone without exception, but still this thought can not but worry me.
It turns out that war has the ability to destroy not only physically but also spiritually and morally. Break all previous principles and teachings.
В скорому часі, після нашої перемоги, буде можливість проаналізувати все, переглянути свої думки та настрої. Та зараз здається, що ненависть до всього російського в мене залишиться назавжди і я ніколи не буду такою, як раніше.
Soon, after our victory, there will be an opportunity to analyze everything, reconsider your thoughts and moods. But now it seems that my hatred for everything russian will remain forever and I will never be the same as before.
Джерело
