В минулому році, коли почалась окупація нашого села, я думав про можливість евакуації. Я переживав за моїх рідних, це була моя власна відповідальність в тій ситуації. Було лише два гуманітарних коридори за майже місяць окупації. Я надіявся, що мене не торкнуться реальні репресії, але на всяк випадок думав про можливі варіанти, як виживати, втікати, одним словом евакуюватись. Що мені заважало прийняти рішення і що стримувало? По-перше старенька мама, яка і в мирному житті не завжди адекватно розуміє , що навкруг відбувається. А по-друге, коти і собака. Евакуація без них була не можлива апріорі. А сама головна проблема була втому, що до місця збору була відстань три кілометри. Для мами пройти пішки цей шлях практично неможливо. А ще й небезпечно, тому, що росіяни стріляли коли хотіли і в кого хотіли, бо для них це було простою розвагою. Одним з варіантів евакуації був виїзд на власному автомобілі, але в той час була велика проблема з бензином, а ще практично всі дороги навкруги прострілювались. Я навіть приготував декілька металевих пластин, щоб обкласти автомобіль всередині , щоб хоч якось убезпечити себе і сім’ю від можливого попадання куль. В решті решт ми нікуди не поїхали, бо було багато сумнівів і вагань. Може це і на краще. Все обійшлось, ми вижили, ми вдома і в своєму звичному середовищі. Але я досі думаю про це, чи оправданий був цей ризик, чи правильно я вчинив тоді, чи мав я право наражати на ризик свою сім’ю. Слава богу, що все обійшлось, і ми всі живі і хата ціла. В іншому випадку я би все життя дорікав собі за нерішучість в прийнятті рішення, якщо б залишився живий , звичайно. Насправді на території країни в жодному місці безпеки нема. Куди б ми не виїхали, кругом є небезпека потрапити, якщо не під пряме влучання, то під уламки ракет. Бажаю всім українцям мужності, витримки і надії. Скоро цей жах скінчиться, разом з Перемогою. Слава Україні. Слава ЗСУ!
Last year, when the occupation of our village began, I thought about the possibility of evacuation. I was worried about my relatives, it was my own responsibility in that situation. There were only two humanitarian corridors in almost a month of occupation. I hoped that I would not be affected by real repression, but just in case, I thought about possible options, how to survive, escape, in a word, evacuate. What prevented me from making a decision and what held me back? First, the old mother, who even in peaceful life does not always adequately understand what is happening around her. And secondly, cats and a dog. Evacuation without them was not possible a priori. And the main problem was fatigue, because the meeting place was three kilometers away. It is almost impossible for a mother to walk this way. And also dangerous, because the Russians shot when they wanted and at whom they wanted, because for them it was simple entertainment. One of the options for evacuation was leaving in one's own car, but at that time there was a big problem with gasoline, and practically all the roads around were shot through. I even prepared some metal plates to cover the inside of the car to at least somehow protect myself and my family from possible bullets. In the end, we did not go anywhere, because there were many doubts and hesitations. Maybe it's for the better. Everything went well, we survived, we are at home and in our usual environment. But I still think about it, was this risk justified, did I do the right thing then, was I right to put my family at risk. Thank God that everything went well, and we are all alive and the house is intact. Otherwise, I would have reproached myself for my indecision in making a decision for the rest of my life, if I had stayed alive, of course. In fact, there is no security anywhere in the country. No matter where we go, there is a danger of falling, if not under a direct hit, then under the debris of missiles. I wish all Ukrainians courage, endurance and hope. Soon this horror will end, together with the Victory. Glory to Ukraine. Glory to the Armed Forces!
