Перший нічний заморозок прийшов разом із глибоким ранковим синім небом, на якому повільно гасли зорі. Іній вкрив тонким сріблом траву і кущі, і шибки припаркованих у дворі авто.
Сонце повільно підіймалось над містом, ліниво розганяючи чи то туман. чи то смог над ранковими заторами.
На вечір у повітрі ясно запахло зимою. Цей запах неможливо описати, але разом з тим він дуже конкретний. Чим вона пахне, зима?
Морозом, що пощипує ніздрі.
Іноді дитячими спогадами. Коли вистрибуєш із натопленої хати у сіни, взуваєш холодні "кальоші", вкриваєш голову і плечі теплою хусткою і вибігаєш на подвір'я. А там... угорі над тобою нескінченний всесвіт, мільйони зірок і глибоке, бездонне чорне небо. То там, то тут підіймається у темну безодню нагорі білий дим із сусідських димарів. І пахне дровами. Цей запах дуже затишний. Через кілька хвилин ти повертаєшся у теплу кімнату. І тепло там не лише від печі, а й від спілкування, сміху, співів, а іноді і суму. Тепло йде від рідних людей.
Деколи зима пахне кутею, тертим маком і смаженими на олії пампухами з цукровою пудрою. Колядками, бужениною і самогоном.
Ладаном і свічками, яких так багато запалюють у церкві на свята.
Темною морозяною нічною трасою. Мокрим снігом, брудною ожеледицею на узбіччі.
Вогкістю, хвоєю і перепрілим листям.
Цього року зима для мене буде пахнути надією і чеканням.
Photo credit: https://www.freeimages.com/