Моя психіка весь час перебуває у стані хиткої рівноваги. Можна увімкнути якусь бадьору музику в навушниках і вийти прогулятись, поки гарно і тепло. Можна потішити себе і близьких якимись смаколиками. Подивитись фільм, щоб не про війну і не про смерть. Почитати якусь книгу. Поринути з головою у роботу. Потеревенити по телефону з подругою. Це так би мовити із доступного.
Життя в Києві не таке вже й погане. Якщо стіни і вікна цілі. Українці майстри виживання. Інколи здається, що вони просто напросто двожильні.
Але найменший негатив, навіть незначний, як одна маленька крапля, здатен переважити шальки терезів. І тоді моя позитивна картина світу валиться, як картковий будиночок.
Сьогодні прокинулась о 5й ранку, слухала завивання повітряної тривоги і намагалась не думати крізь сон про те, чи це ракети, чи кляті іранські дрони, і що чи хто цього разу є ціллю. Старалась заснути, але двічі просиналась із криком, бо снилась всяка гидота.
Вранці знову прийшли страшні новини із Запоріжжя. Кацапи мстяться за свої поразки на полі бою. Вони занадто нікчемні, щоб битись із воїнами, тому б'ються із мирним населенням. Що ж, це вже нікого не дивує.
А вдень знову дежавю - звуки вибухів, які я бляха ні з чим не переплутаю. Всередині все стислось... Думала, може помилилась, але ні. На щастя це наші. А потім на телефон прийшло повідомлення про екстренну ситуацію, і мене знов заціпило, хоч в тексті і було слово test. Бодай йому...
Мене знову спитали - чому я не поїхала з України? Чому не їду зараз? Що мене тут тримає, почуття провини? Може і це також. Провина перед хлопцями, які воюють. Їм теж страшно, хоч на відео у Тік Току цього не видно. У них теж хворі спини, коліна і шлунки, і вони скучили за чистою постіллю і гарячим душом. Може перед волонтерами, які щодня справляються із набагато більшим стресом, ніж я. Там, у Запоріжжі, Харкові чи Миколаєві, вони вже сім місяців не мали відпустки, і вихідних нормальних не мали. Невідомо, коли вони востаннє могли до кінця розслабитись. Крім того, тут я приношу більше користі, ніж якби я була там. Це мої особисті обставини. Я знаю людей, які хотіли виїхати, бо змогли б приносити більше користі Україні, перебуваючи за кордоном.
Але я також питаю себе, як почуваються ті, хто виїхав. Знаю, що попри гарну картинку і більші можливості, багато кому там не легше. Є хтось, хто скористався ситуацією просто щоб виїхати, але дуже багато людей виїхали через реальну загрозу і страх. Крім того, Європейські країни змогли забезпечити їх безкоштовним житлом і щомісячною допомогою, те, чого вони не змогли отримати тут, в Україні. Живучи там, вони весь час ходять на акції підтримки України, купують і передають щось військовим, донатять, і тільки й чекають, щоб закінчилась війна. Щоб повернутись додому.
Осінь буде довгою, важкою морально і матеріально. Не знаю, за що тримаються люди навколо мене. У кожного свій рецепт. Але ми маєм насамперед вберегти себе, подбати про себе, щоб не бути тягарем для близьких, і щоб могти допомогти іншим. Ми мусим триматись. Хоча б заради тих, кому ще важче, ніж нам.
🖤