Глава 2. Як Змій Горинич став трьохголовим
Змій Горинич був найпришелепкуватішим із мешканців потойбіччя. Він був єдиний, хто просидів в першому класі тридцять два з половиною роки і не зміг вивчити навіть алфавіту. Його улюбленою книжкою раз і назавжди залишилася обгризена Абетка. Змій страшенно любив роздивлятися в ній яскраві іллюстрації тож завжди носив з собою. А ще Горинич мав погану манеру з’являтися в найнепідходящіший час в найнепідходящішому місці, постійно вештався там, де його найменше хотіли бачити і чіплявся до всіх підряд з безглуздими запитаннями. Власних справ він не мав, зате в чужі постійно пхав свого носа. І оскільки користі від нього не було жодної, то на громадських слуханнях мешканці чарівного краю одностайно призначили йому вартувати вхід до потойбіччя.
„Нехай дурень в охоронцях походить, однак до нас ніхто з чужинців потрапити не зможе”, – вирішила громада.
Так Змій Горинич опинився в Далеких Горах, щоб охороняти ущелину, через яку ніхто і ніколи ще не пройшов. Перші триста років він проспав на варті. Потім здійснив чергову спробу навчитися читати, а коли від непосильної розумової напруги у нього запаморочилося в голові, він подався до Бурштинового моря трохи остудитися в прохолодній воді.
Саме тоді Змій і знайшов одне з алконостових яєць, яке море викинуло на берег. „ Яєшню зроблю ”, – вирішив Горинич і забрав його в своє лігво.
Однак яйце якось непомітно зникло.
„Мабуть по дорозі загубив, або закотилося кудись ”, – подумав Змій, зручно вмостився на ліжку, і вкотре узявся за свою улюблену справу – зачаровано розглядати малюнки в своїй Абетці. Його погляд поволі просувався серед хитромудрого сплетіння пишних віньєток, а маленькі букви видавалися Гориничу схожими на жуків, що перебігали з однієї сторінки на іншу, кривлялися і подавали йому незрозумілі, сповнені таємного змісту знаки.
– Хіба тут розбереш? – приголомшено бурмотів Змій, згортав і знову розгортав книжку. – Це ж скільки розуму треба, тут моєї голови замало? А вона ж і не маленька…
– Горинич заклопотано обмацав свою голову, – Так… Правильно кажуть, одна голова добре, а дві – краще! А як три? – Горинич замріяно заплющив очі. – Та з трьома головами я б, мабуть, і писати навчився…
Із заплющеними очима Змій поринав в солодкі мрії про те, як він стане найрозумнішим Змієм на світі.
Здійснення мрій настало на сороковий день.
З-під купи постільної білизни – своє ліжко Горинич не заправляв жодного разу в житті – несподівано залунала дзвінка музика. Потім звідти вилетіло загублене алконостове яйце, що весело крутилося, дзвеніло і мерехтіло кольоровими вогниками.
Яйце швидко облетіло печеру, тріснуло зльоту переляканого Змія по лобі і розсипалося на порох.
А потім трапилося диво. За мить на плечах в ошалілого Горинича виросло ще дві голови на довгих тонких шиях. Були вони пришелепуваті на вигляд, пускали ротом слину і верещали мов немовлята.
Так Змій Горинич став трьохголовим. Окрилений сподіваннями на небачені інтелектуальні перспективи, він відразу дістав свою Абетку і урочисто розгорнув її перед собою.
Голови з неприхованою зацікавленістю втупилися в книжку, витягнули свої гнучкі шиї, обнюхали з усіх боків, а потім повпивалися в неї зубами.
Глава 3. Чутки про чарівне яйце
Першою про диво дізналася красуня Відьма. Пролітаючи над межигір’ям, вона почула знизу несамовитий вереск, плач та лайку і ледве не вивалилася із ступи, коли розгледіла Змія ближче. Замість однієї голови у Змія з’явилося ще дві. Вони були порослі кошлатими бородами, та вкриті синцями і гулями. Схопивши лапами свої бічні голови за бороди, Горинич бив їх лобами одна об одну, аж в верховинах далеких гір гупало відлуння. А середня, добре знайома Відьмі голова, просто захлиналась від люті.
– Я казав, не крадьте їжу!? Я казав, не тягніть гидоту до рота, я казав, не все то їжа що на кухні?! А ну, признавайтесь, що з’їли?! – репетувала середня голова.
– Ми не їли… Ми не брали… Ми більше не будемо! – молили про пощаду бічні голови.
– Не їли?! А чому в мене живіт болить, невдячні тварюки, чому пузо розперло?! – зашипів Змій і грізно заглянув в очі шкодливим головам.
А потім, буряковіючи від люті, він скаржився Відьмі на дарунки злої долі.
– Та хіба ж я про це мріяв, Відьмо? За що воно мені така кара? Ти лишень глянь на них.
Відьма уважно подивилася на набундючені, бородаті голови, які недобре зиркали в її бік, ховаючи голодні очі під кошлатими бровами.
– Бач, які шиї? – Продовжував Змій, хапаючи голови за густі загривки, – так і в’ються, так і в’ються і жеруть же усе підряд до чого дотягнуться. Я вже їх і між собою зв’язував, і пащеки пластиром заліплював – нічого не допомагає.
Голови незадоволено шипіли. Змій трусонув ними перед носом у Відьми і штурхнув від себе геть. Голови впали на землю і звиваючись, як змії, кинулися гризти відьмину ступу.
– А я тобі що казав, – волав Горинич, поки Відьма відганяла голови мітлою. – Я вчора шкварок собі підсмажити не встиг, на мить лише над пательнею схилився, а мішка з горохом, наче й не було, от наче і не стояв він ніколи в кутку кухні. Поки пляшку з олією розкупорював, вони сулію оцту випили і увесь мій перець з гірчицею з’їли. У мене в животі справжнє пекло. Ще трохи і там чорти заведуться, чесне слово! А все через те кляте яйце!
– Через яке таке яйце? – не зрозуміла Відьма. – А ну розкажи.
І Змій розповів їй і про те, як він знайшов яйце, і про те, як воно загубилося, а потім стукнуло його по лобі, і про те, як він мріяв стати найрозумнішим та навчитися читати. А оскільки Відьма була надзвичайно розумною, то відразу здогадалася, що то було одне з яєць Алконоста, які він потопив у морі. А ще Відьма зрозуміла, що ті яйця були чарівні і могли виконувати бажання.
Другим про чудесне яйце дізнався Чорт-перукар, якого Змій запросив підстригти злощасним головам бороди.
Третіми стали гноми, які шукали і обробляли коштовне каміння для ювеліра Вія. Змій примудрився викликати їх з-під землі щоб пожалітися на свою долю. Та голови миттю поцупили у них пляшку сірчаної кислоти і одразу ж її випили. Змієві скрутило живіт, а потім, перед очима у переляканих гномів, він почав вивергати ротом полум’я.
Того ж дня чутки про чарівні Алконостові яйця, що виконують бажання, поширилися по всьому потойбіччю, і для чарівного птаха наче повернулися старі часи.
До нього почали навідувалися давні друзі, приятелі, а частенько й зовсім незнайомі духи. Спочатку вони пірнали в море, а після того, як їм не вдавалося дістатися дна, починали видурювати у Алконоста його майбутнє яйце.
– Я тобі, старий, справжнє гарматне ядро дістану, – весело обіцяв птахові бородавчастий Підколодний Дідько. – Та ми цим ядром геть усі мушлі в морі почавимо! Ти тільки, дружбанчику, для мене яйце знеси і все, - матимеш все, що захочеш.
– Ти б йому ще свої копита запропонував – обурювався на Дідька жабоголовий Водяник. – Ядро! У тебе замість мозку ядро. А ну йди звідси, поки воно в тебе там не вибухнуло. – І відтягнувши від Алконоста ображеного Дідька, який щосили чіплявся за крило птаха кострубатими пальцями, Водяник сідав коло свого старовинного друга і починав згадувати, як колись вони разом лякали хух* і залицялися до русалок.
Потім приходив Вій, проганяв копняками Водяника і розважав Алконоста виставою „Про закоханих карликів”. Вій був головним режисером у єдиному в потойбіччі театрі. Акторами у цьому театрі служили гноми. У вільний від роботи на діамантових копальнях час, гноми давали вистави: „Про закоханих карликів”, „Про мавпу із криниці”, „Про те, як русалка в дурня закохалася”, „Скажений пасічник” і „Принц з дубового дупла”.
Після Вія заявився шинкар з п’яними чортами. Вони клялися у вічній дружбі, танцювали на березі гопака, а потім благали подивитися на Алконостове яйце хоч краєчком ока.
Потім навідувалися вкритий памороззю Корочун, мара Муля, близнюки анчутки**, Місячний Заєць, Лісовик разом з покусаним бджолами ведмедем і ще багато різноманітного потойбічного народу.
І усім їм було потрібно подивитися, помацати, замовити, або записатися в чергу на яйце Алконоста. Проте жоден із них навіть півсловом не прохопився здивованому птахові про те, навіщо їм потрібне яйце, і що воно має чарівну силу. Невідомо скільки часу ще б залишався у невіданні Алконост, якби не Змій Горинич.
Голосно гикаючи і плюючи з трьох пащек полум’ям, він приземлився біля гнізда Алконоста і своїм страхітливим виглядом нараз розігнав збіговисько, хоч і хитрих, але полохливих «паломників» до яйця.
Ось тоді Алконост про все і довідався. Безхитрісний Горинич відверто заявив птахові, що йому потрібне чарівне алконостове яйце, для того, щоб кожна з його голів отримала окреме тіло. – Я щойно від лікаря, – в голосі у Змія відчувалася погано прихована претензія, – гастрит – раз, потроєння особистості – два, манія переслідування і безсоння – три. Краще б я тоді з твого яйця яєчню спік.
Второпавши в чому справа, Алконост довго реготав і над Гориничем, і над своїми колишніми підлабузниками друзями.
– Та ніякі вони не чарівні ті яйця. Я коли перше зніс, то півроку його висиджував – так нічого й не висидів. І кожного дня мріяв звільнитися від цих клятих мушель. Я й до тепер щодня про це мрію. – Алконост спересердя плюнув в воду і погрозив крилом мушлям на далекому морському дні. – Та якби яйця були чарівні, то я б уже давно танцював. А так, сиджу в цім гнізді, як бовдур на стрісі.
– Це, може, вони твої бажання не виконують, – зауважила середня голова, – а я, як сказав, що одна голова добре, а з трьома я писати навчуся, так ось сам бачиш, що повиростало.
Бічні голови пихато задрали до неба бороди і для більшої ваги голосно прочистили свої горлянки і поважно закахикали.
– Так що пообіцяй мені, Алконосте, що як знесеш наступне яйце, то й віддаси його мені, – урочисто попросив Змій.
– Та залюбки, Гориня. Мені ж не важко. – Алконост посміхнувся і широко повів крилом, – Я вже стільком пообіцяв… І Відьмі, і Вієві, і Лихові з-під колоди, і тобі… Мені не шкода – обіцяю!
Далі буде...