Глава 6. Бабай
Потойбічні мешканці боялися не те що згадувати ім’я Бабая вголос, вони остерігалися про нього навіть думати.
Про Бабая було відомо небагато. Знали, що споконвіку жив він на самому краю потойбіччя – там, де зі стрімких скель у безодню спадають барвисті водограї. На вершині порослої густим лісом гори був у нього маєток, в якому він і жив в оточенні своїх ЖАХІВ. А ще було відомо, що він дуже не любив дітей. І не було на землі жодної малечі, яка б не знала про Бабая страшної таємниці – він приходить і забирає дітей до себе! Кажуть, що потім замикає він їх всередині своєї гори, але достеменно про те нічого не відомо, бо вже ніхто ніколи тих дітей не бачив.
З мешканцями потойбіччя Бабай майже ніколи не стикався. Але ті з них, кому доводилося бувати неподалік від Бабаєвої гори, не раз чули, як звідти лунали стогін і плач, від яких кров холонула в жилах і терпло серце. А ще бачили вони зграї чорних Жахів, які кружляли над вершиною гори, розпинали хмари і з диким реготом пірнали у водограї. І якщо занесе тебе лиха доля або дурна цікавість в такий час до Бабаєвої гори, то головне не потрапити тим Жахам на очі – затягнуть до води на погибель, і вороття вже не буде. Кажуть, не один дух у тих водограях жабам цицьки дав, бо від глупої зацікавленості до лиха один крок.
Недивно, чому так перелякався Алконост, коли прямо зсередини чорних скель виникла перед ним закутана в довгий плащ і оповита павутинням постать.
– Бабай? – Ледь чутно пробелькотів Алконост. Від страху в птаха скрутило горло і сперло подих. Він так і закляк з яйцем міцно притиснутим до грудей. Замість обличчя під каптуром у Бабая ворушився клубок пітьми, всередині якого мерехтіли два страхітливих жовтих ока.
– Кажуть, ти яйця роздаєш? – Бабай простяг до Алконоста свої довгі волохаті руки і забрав у птаха яйце. – Мріями торгуєш?
Алконост заперечливо замахав головою і щось нерозбірливо промугикав у відповідь. Бабай в цей час лагідно погладив яйце долонею, потім підніс його до того місця, де звичайно на голові знаходиться вухо, і прислухався. Уся ватага жахів, яка щільним кільцем оточила Бабая і Алконоста, також простягнула свої численні вуха в бік яйця. На мить наступила мертва тиша.
– Тепле, – нарешті задоволено промовив Бабай.
– Тепле, тепле, – озвалися хором Жахи, – ми теж чули.
Бабай перевів погляд на птаха.
– Так, що ти там казав, Алконосте? І не треба так тремтіти, сьогодні я тебе не заберу. Можливо, тільки в гості запрошу. Підеш?
– В гості не вийде, – обізвався Алконост –
переляк нарешті почав відпускати птаха – мене мушлі тримають.
Бабай уважно подивився крізь товщу води на далеке морське дно. – Жодних проблем, забираю разом з мушлями, мені не шкода!
– Ні-ні-ні, – запротестував Алконост, – Я, звісно, вдячний, ще й як вдячний, та якось іншим разом, добродію… Хіба що мушлі з собою візьміть, якщо бажаєте, бо до мене якраз мають гості прийти.
– Навіщо мені мушлі? – здивовано знизав плечима Бабай, – мені яйце потрібне. – Бабай підкинув на долоні яйце і заховав його у внутрішню кишеню свого плаща. – А мушлі ти своїм гостям на обід запечи, якщо, звісно, зумієш, дурню! Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!! – підхопили Бабаїв регіт Жахи і злетіли в повітря. За мить над Алконостом кружляла-крутилася чорна хмара. Хмара вишкірялася тисячами страхітливих зубастих рил, тягнулася до чарівного птаха безліччю кігтистих лап, дико завивала і ляскала чорними крилами, звихрюючи повітря і здіймаючи вітер.
– Дурню! Дурню! – вторували своєму володарю Жахи і реготали на тисячі голосів, захлинаючись власним зловісним сміхом.
Переляканий Алконост скрутився у бублик і закрився від Жахів крилами.
Бабай розправив свій широченний як вітрило плащ і простягнув руки назустріч чорному вітру. Вітер зірвав з нього капюшон, а потім на очах у приголомшеного Алконоста чорний клубок з жовтими палаючими очима відділився від пліч Бабая, звільняючи його справжню голову. Клубок задоволено пискнув і підхоплений вітром полетів до своїх родичів. А Бабай, який виявився власником звичайної голови з досить кумедним виразом обличчя, підморгнув спантеличеному Алконосту, замахав полами свого плаща, як крилами, і знявся в повітря. Жахи підхопили свого володаря і за декілька секунду були вже майже за обрієм. Їхній рій розчинився серед хмар і зник, наче і не було ніколи ніякого Бабая.
Глава 7. Перегони. Фініш
А з-за поблизьких пагорбів до берега моря уже поспішали учасники перегонів, які зазнали катастрофи. Виглядали вони пошарпаними і були страшенно злющі одне на одного. Через падіння Відьма сильно забила поперек, її ступа тріснула, а мітла зламалася навпіл. Поламалися і додаткові крила Змія Горинича; його середня голова вдарилася потилицею об каменюку від чого майже зовсім втратила тяму. Зате зовсім не постраждали Кіт, Чорт і Вій. Щоправда, колеса Вієвого возика погнулися і не могли обертатися, але йому на допомогу прямо з-під землі прийшли гноми. Вони поклали на руки Вію скаліченого Пройдисвіта, підхопили візок і потягли його в бік Алконостового гнізда.
– Так не чесно! – закричала розлючена Відьма, – не за правилами це все!
А потім накинулася на Кота з Чортом: „Чого стали, як засватані, хто мітлу ремонтувати буде?!” І поки Кіт з Чортом перев’язували держак мотузкою, Відьма жбурляла камінням в Змія, який намагався злетіти в повітря. Та поцілити не вдалося, – мітлу полагодили, коли Змій, наче п’яний метелик, уже виписував чудернацькі зиґзаґи в повітрі. Відьма відразу злетіла в небо. Великі перегони поновилися!
Вона швидко обігнала Змія. Але візок Вія був уже далеко попереду і невблаганно просувався в напрямку Алконостового гнізда. Юрба маленьких бородатих чоловічків відчайдушно дріботіла ногами по крутих кам’янистих схилах і стрімголов несла на своїх плечах Вія до омріяної перемоги.
Репнута ступа свистіла наче проколена повітряна кулька. Від болю в попереку на очі наверталися сльози, але неймовірним зусиллям волі Відьма злилася з мітлою в єдине ціле. Подумки вона обернула її на хвіст і почала щосили махати, махати й махати, збільшуючи і збільшуючи швидкість.
Десь внизу промайнув і залишився далеко позаду Вій зі своїми гномами. З неймовірною швидкістю наближалося море; берегова смуга перетворилася на звивистий ланцюг чорних скель, на одній з яких сидів Алконост.
– Перша!! – радісно горлопанила Відьма, направляючи свою ступу на посадку. – Перша!! – захлинаючись від реготу, волала вона Алконосту, простягаючи до нього руки. – Моє! Моє! Нікому його не віддам. – Відьма пригрозила пальцем Вію і Гориничу, які й собі приспіли до берега.
– Не віддаси, Відьмочко, – печально розвів крилами сумний Алконост, – точно не віддаси, бо немає вже чого віддавати.
– Як немає? – здивувалася Відьма.
– Що значить немає? – зарепетували голови Горинича.
– А яйце?! – Вій підняв свої довжелезні вії, перекинув їх через плечі і втупився очами на Алконоста.
– А яйце Бабай забрав, – пояснив птах. – Доки ви там за скелями копирсалися, прийшов і забрав.
Як же було шкода Відьму! Від розпачу та обурення у неї почали труситися губи, а на очах виступили сльози.
– Я подушку новеньку приготувала. Пухом її набила. Кіт у мене в хаті прибрав… Це ж було моє яйце!
Несподівано Відьма від розпачу перейшла до люті.
– Ти навіщо йому моє яйце віддав?! – розмахуючи мітлою, накинулася вона на Алконоста. – Ми ж тут ледь не повбивалися всі.
– Знаєш, Відьмо, – Алконост ударив себе крилом в груди, – я нічого в світі не боюся, – а от з Бабаєм краще нікому не сперечатися! Забере, і що тоді? Так що, вибачайте, любі друзі. Почекаєте до наступного разу. Років сто, не більше… Промайнуть і не помітиш. А там знову перегони влаштуємо…
Саме після цих слів Відьма остаточно і оскаженіла.
– Через які ще сто років? – кричала вона і розмахувала мітлою перед носом у Алконоста.
– Мені не потрібно через сто років, мені потрібно зараз!! І що той Бабай собі надумав?! – голосила Відьма на все потойбіччя. – Думає – він всіх залякав! Відьму не налякаєш! Я помщуся! Я найму кращих із кращих! Ну, Бабай, стережись!