Знаєте, бувають дні, коли повітря стає настільки важким, що його фізично важко вдихати. Сьогодні, 5 квітня 2026 року, саме такий день. Я сиджу перед екраном, переглядаю стрічку новин, і кожне нове повідомлення б’є під дих сильніше за попереднє. Це не просто зведення з фронту, це хроніка винищення, яка розгортається просто зараз, у наших містах, на наших вулицях. Коли я дивлюся на фотографії зруйнованих будинків, я бачу не цеглу та бетон, я бачу розірвані життя, які ще кілька годин тому мали плани на вечір, мріяли про літо або просто збиралися випити чаю.
Почну з Одеси, бо цей біль сьогодні відгукується в мені найгостріше. Знову дрони, знову нічний жах, який став для одеситів звичною, але від того не менш страшною реальністю. Один із «шахедів» влучив прямо в житловий будинок. Ви бачили фото тієї дівчинки з мамою? Вони просто спали. Маленька дитина, чий світ мав би обмежуватися іграшками та казками на ніч, загинула разом із найближчою людиною. Разом з ними пішла і 53-річна жінка. Я дивлюся на руїни цього гуртожитку і думаю: скільки ще має впасти цих залізних птахів смерті, щоб світ нарешті зрозумів — це не війна армій, це полювання на людей.
Але на Одесі цей кривавий марафон не зупинився.
Цю дівчинку з мамою сьогодні вбила росія під час удару по гуртожитку в Одесі. Також загинула жінка 53 років. 😭
📽️Відео зруйнованого будинку в Одесі
Дніпропетровщина сьогодні теж вмивається сльозами. Уявіть собі 11-річного хлопчика. У цьому віці ти відчуваєш себе майже дорослим, ганяєш у футбол, можливо, вперше закохуєшся. Сьогодні його життя обірвали росіяни. Просто так. П’ятеро дорослих отримали поранення, але як виміряти рану в серці батьків, які більше ніколи не почують сміх свого сина? Це за межами мого розуміння, за межами будь-якої людської моралі.
Source
Потім прийшла звістка з Нікополя. Маршрутка. Звичайна міська маршрутка, в якій люди їхали у своїх справах — на ринок, до родичів чи просто додому. Один удар — і троє загиблих, дванадцятеро поранених. Ви можете собі уявити цей хаос? Крики, запах гару, кров на сидіннях, де хвилину тому хтось гортав стрічку в телефоні. Це терор у його найчистішому, найогиднішому прояві. Коли ціллю стає громадський транспорт, стає зрозуміло, що ворог хоче лише одного — щоб ми боялися кожного кроку, кожного виходу з дому.
Навіть Прилуки, спокійне місто на Чернігівщині, сьогодні здригнулося. Удар по мерії в самому центрі міста. Це символізм чи просто випадковість? Думаю, їм байдуже, куди стріляти, аби влучити в серце громади.
Але знаєте, що мене добило остаточно? Повідомлення про жінку, яку вбили на очах у її сина. Я не можу навіть на мить уявити, що відчуває цей хлопець. Це травма, яку не загоїть час, це те, що він нестиме через усе життя. Як після такого можна говорити про якісь компроміси чи перемовини?
📽️Відео жахливих військових злочинів росії
Херсонщина сьогодні перетворилася на справжнє пекло. Чотири загиблих, чотирнадцять поранених лише за один вечір. Росіяни використовують усе: артилерію, дрони, авіацію. Три КАБи — три величезні бомби по кількасот кілограмів кожна — скинули на центр Степанівки. Будівля школи зруйнована прямим влучанням. Школи! Місця, де має панувати знання, тепер лежать у руїнах. Постраждала лікарня, будинки навколо. Серед поранених знову дитина — 14-річний хлопець. Вони б’ють по тому, що дає життя та надію, намагаючись перетворити наше існування на суцільне згарище.
Відео зруйнованої школи в м. Степанівка, Україна.
Корабельний район Херсона теж пережив тридцять хвилин безперервного обстрілу. Це не помилка артилериста, це свідомий намір знищити житловий квартал. Аптека, крамниця, квартири... Місця, де люди купують хліб та ліки. А жахливі кадри з Шуменського району після артобстрілу взагалі неможливо дивитися без здригання. Зупинка громадського транспорту, на яку скинули КАБ... Знову зупинка, знову люди, які просто чекали на автобус.
Відео наслідків обстрілу Шуменського району Херсона.
Я пишу це і відчуваю, як усередині закипає лють, змішана з глибоким сумом. Ми звикаємо до цифр, але за кожною одиницею в статистиці — всесвіт, який згас. Сьогодні росіяни вбили частинку нашого майбутнього в Одесі, Дніпропетровщині та Херсоні. Вони хочуть, щоб ми звикли до смерті, щоб ми стали байдужими. Але я вірю, що кожен такий день лише гартує нашу волю до відплати та справедливості.
Ми маємо пам’ятати кожне ім’я, кожен зруйнований будинок. Ці події не повинні стати просто «черговою новиною». Це наш біль, наш спільний шрам. І сьогодні я хочу запитати вас: де ви берете сили, щоб триматися в такі дні? Як ви справляєтеся з цією несправедливістю, яка буквально розриває душу? Нам потрібно говорити про це, щоб не залишитися наодинці зі своєю темрявою. Поки ми відчуваємо цей біль, ми залишаємося людьми, на відміну від тих, хто приніс цю смерть на нашу землю. Напишіть у коментарях, що ви думаєте про сьогоднішні події, давайте підтримаємо одне одного в цю важку хвилину.