Знаєте, я сьогодні довго сидів перед чистим екраном, намагаючись підібрати слова, які б не розсипалися від люті. Бувають дні, коли професійна відстороненість чи журналістська холодність просто відмовляють. Ти дивишся на стрічку новин, на ці сухі цифри «загиблих та поранених», і відчуваєш, як у грудях закипає щось дуже важке й темне. На календарі травень 2026-го. Весна мала б приносити життя, але натомість ми знову рахуємо тіла під завалами. Найбільш огидним у цій ситуації є навіть не сама жорстокість — до неї ми, на жаль, звикли за роки великої війни, — а цей безмежний, кристалізований цинізм.
Україна оголосила про готовність до «режиму тиші» з півночі 6 травня. Ми знову спробували дати шанс дипломатії, відгукнувшись на заяви про «перемир’я» до чергових дат. І що ми отримали у відповідь? Росія не просто проігнорувала ці домовленості, вона витерла об них свої закривавлені чоботи ще до того, як годинник пробив північ. Це був не випадковий постріл на фронті, це була спланована, масштабна каральна акція проти мирних людей.
Погляньте на Запоріжжя. Вечір 5 травня мав бути звичайним вечором вівторка. Люди поверталися з роботи, заїжджали на СТО, планували вечерю. І тут прилітають КАБи. Ви взагалі уявляєте, що таке керована авіабомба в житловому кварталі? Це не просто вибух, це стирання простору в радіусі сотень метрів. 12 життів обірвалися миттєво. Ще сорок три людини — поранені, пошматовані уламками скла та металу. СТО, автомийка, будинки... Ворог б’є туди, де немає жодного танка, жодного складу боєприпасів. Це терор у чистому вигляді, спрямований на те, щоб ми зламалися від болю. Але вони не розуміють: такий біль не ламає, він гартує ненависть.
Того ж вечора дісталося й Дніпру. Балістика — це зброя, від якої майже неможливо сховатися, якщо ти не в глибокому бункері. Чотири смерті, пожежа на підприємстві, четверо чоловіків у критичному стані, за чиї життя зараз б’ються лікарі. Я дивлюся на ці звіти й думаю про те, що за кожним прізвищем стоїть недопита кава, несказане «люблю» і порожнеча, яку нічим не заповнити.
Але те, що сталося на Полтавщині, у Машівській громаді, виходить за межі навіть мого розуміння людської ницості. Удар по об’єкту «Нафтогазу» був лише початком. Коли на місце приїхали ті, хто за обов’язком і покликом серця рятує інших — наші надзвичайники — окупанти вдарили вдруге. Це тактика «double tap», улюблений прийом терористів. Вони свідомо цілили в рятувальників. Ми втратили п’ятьох людей. Серед них — Віктор Кузьменко, який тепер посмертно став Героєм України, та Дмитро Скриль, Мусієнко Юрій, Віктор Кузьменко...
Source
Хлопці, які йшли у вогонь, щоб витягнути інших, були вбиті тими, хто називає себе «визволителями». Триденна жалоба в громаді — це лише слабке відображення того трауру, який зараз у кожного з нас в душі.
Source
Краматорськ теж не залишився осторонь цієї кривавої бані. Центр міста, вечір, авіабомби. 16 багатоповерхівок понівечені, адміністративні будівлі перетворені на скелети. Знову загиблі, знову поранені. І знову — жодної військової доцільності. Президент Зеленський цілком справедливо назвав ці атаки безглуздими з точки зору фронту. Росіяни просто випускають свій гнів на цивільних, бо не можуть досягти успіху там, де їх зустрічає наша сталь.
Source
Сьогодні, 6 травня, ми мали б говорити про тишу. Але замість цього ми слухаємо звіти про нічні обстріли Харкова та Херсона. Цей «режим тиші» виявився черговою ілюзією, якою агресор намагається заколисати світ, поки сам готує чергову порцію смерті. Мені особисто вже давно не цікаві їхні заяви. Будь-яке слово, що вилітає з Кремля, автоматично є брехнею, якщо воно не підкріплене капітуляцією.
Знаєте, що мене найбільше вражає в нас, українцях? Наша здатність акумулювати цей біль у дію. Поки ми оплакуємо Віктора Кузьменка та інших героїв, сотні людей стають у черги на донацію крові, тисячі перераховують останні кошти на дрони, а рятувальники, попри ризик повторних ударів, знову і знову йдуть під завали. Це і є та непереможна сила, яку неможливо вирахувати математично чи знищити балістикою.
Ми не маємо права на втому, поки ворог має право на постріл. Жахливі події цих днів — це не просто чергова новина в стрічці. Це нагадування про те, з ким ми маємо справу. Це нагадування про те, що кожне «перемир’я» з ними — це лише час, який вони використовують, щоб краще прицілитися.
Світла пам’ять усім, хто не дожив до цього ранку. Сил тим, хто бореться в реанімаціях. І нехай наша лють буде довгою та конструктивною. Бо лише вона сьогодні є запорукою того, що завтрашній день взагалі настане.
Як ви вважаєте, чи варто взагалі погоджуватися на будь-які ініціативи щодо «режиму тиші» з ворогом, який систематично їх порушує? Чи це лише створює для нас додаткові ризики? Пишіть у коментарях, мені важливо знати ваші думки.