Знаєте, я довго думав, чи варто взагалі витрачати час на перегляд того, що зараз відбувається в Москві кожного травня. Але цікавість, мабуть, професійна або просто людська, взяла гору — хотілося побачити на власні очі, як глибоко може впасти колись потужна пропагандистська машина. І, чесно кажучи, побачене викликало в мене змішані почуття: від огиди до щирого подиву тому, наскільки сюрреалістичним став цей «карнавал». Це вже не день пам'яті, це навіть не демонстрація сили. Це справжній парад позору, де кожен крок солдата і кожен оберт колеса старої техніки кричить про ізоляцію та страх.
Коли я дивився перші кадри, перше, що кинулося в очі — це порожнеча. Не та порожнеча, що буває вранці в парку, а важка, гнітюча відсутність того, чим вони так пишалися десятиліттями. Пам'ятаєте ці нескінченні колони «Армат», які нібито мали підкорити світ, а на ділі лише глохли на репетиціях? Цього разу їх не було. Натомість по бруківці знову гордо проїхав один-єдиний танк Т-34. Один. Це виглядало настільки трагікомічно, що я мимоволі згадав старий анекдот про «другу армію світу», яка змушена витягати музейні експонати, щоб просто заповнити простір перед трибунами. Це не просто відсутність заліза — це демонстрація того, що все сучасне і боєздатне або згоріло в українських степах, або просто ніколи не існувало в тих масштабах, про які нам брехали.
Але справжній мороз по шкірі пройшов не від застарілої техніки, а від людей. Останнім часом Кремль робить особливий акцент на «героях СВО». Тільки от якщо придивитися до цих облич, стає відверто ніяково. Замість героїв я бачив обличчя вбивць, які ще вчора руйнували мирні міста, а сьогодні крокують під марші, наче нічого не сталося. Серед них — колишні в'язні, помилувані за кров, ґвалтівники та мародери, яких тепер називають «новою елітою». Дивитися на це було фізично важко. Це парад не переможців над нацизмом, а парад тих, хто приніс нову форму терору у 21 століття. Якась божевільна суміш смислів, де пам'ять про дідів змішується з актуальними воєнними злочинами. Це спроба легітимізувати зло, зробити його буденним і навіть святковим.
Окремої уваги заслуговує історія з небом. Ви помітили, як дивно останнім часом виглядає авіаційна частина? У мережі вже повно розборів про те, що деякі кадри в трансляціях могли бути згенеровані або жорстко відредаговані. Коли над площею нібито пролітають літаки, а глядачі на місці пишуть, що звук був, а картинка в небі не збігалася з тим, що показували по телевізору — це вже новий рівень цифрового шахрайства. Вони так бояться всього, що летить зверху, що готові малювати винищувачі в прямому ефірі, аби тільки створити ілюзію контролю. Це і є обличчя сучасної Росії: фасад з пікселів, за яким ховається параноїдальний страх перед реальністю.
Я часто замислююся: про що думають ті люди, які стоять на трибунах? Невже вони не відчувають цього дисонансу? Поруч із головним верховодом сидять лідери країн, яких важко назвати світовими гравцями, а колись сюди приїжджали президенти провідних держав. Це парад повної, абсолютної самотності. Кожен іноземний гість виглядав там як заручник ситуації або як людина, якій просто добре заплатили за присутність для масовки. Це нагадує вечірку в будинку, що горить, де господар намагається переконати всіх, що тріск стін — це просто гучна музика.
Ще один момент, який мене по-справжньому чіпляє — це тотальна мілітаризація дітей. Коли я бачу малечу у військовій формі, мені стає страшно за їхнє майбутнє. Це виховання покоління, для якого війна — це не трагедія і не смерть, а веселе свято з цукерками, пілотками та танками. Це те, що ми називаємо «культом смерті». Замість того, щоб вчити дітей творити, досліджувати світ і будувати майбутнє, їх вчать ходити строєм і ненавидіти все, що не вписується в їхню вузьку картину світу. Цей парад був апогеєм цього викривленого сприйняття реальності.
Знаєте, я вірю в те, що правда завжди знаходить шлях назовні, навіть крізь товстий шар пропаганди. Скільки б вони не фарбували старі танки, скільки б не малювали літаків у графічних редакторах і скільки б вбивць не ставили в перші ряди — суть не зміниться. Останні події на Красній площі остаточно перетворилися на поминки за здоровим глуздом. Це був парад режиму, який задихається від власної брехні та власної величі, яка існує лише в уяві його лідерів.
Дивлячись на все це, я відчуваю лише одне: ми маємо бути непохитними. Бо проти нас стоїть не «велична армія», а колос на глиняних ногах, який тримається лише на страху, репресіях та телевізійній картинці. І цей парад позору — найкращий доказ того, що їхній ресурс вичерпується, а їхня ідеологія мертва. Навіть найгучніші барабани не зможуть заглушити ту тишу, яка настане після їхнього неминучого фіналу.
Що ви відчули, коли бачили кадри з цьогорічного дійства? Чи помітили ви якісь інші деталі, які видають слабкість і занепад цієї системи? Світ змінюється, і цей парад — лише ще одна тінь минулого, яка намагається здаватися живою.