Чесно, вчора пів вечора думала, писати чи ні

Бо тема така, знаєте, наче банальна, але мене вона не відпускає. Це про море.

Я з Одеси, і море — воно не якесь “місце для фото”, а майже жива істота. Якщо згадати дитинство, то у мене спогади не про іграшки, а про запах водоростей після шторму. Трохи тухлий, але чомусь рідний. Мені здається, що хто не жив біля моря, того важко переконати, що вода має характер. Вона може бути ніжна, а може так грюкнути хвилею, що аж вуха дзвенять.

І от що цікаво. Море постійно вчить нас відпускати. Прийшла хвиля, пішла. Ти нічого з цим не зробиш. Сиджу я іноді ввечері, дивлюсь — і ловлю себе на думці, що в житті так само. Тримати все під контролем неможливо, треба просто… ну, якось дозволити собі бути легшим.

Можливо, це звучить занадто поетично, але насправді я не романтизую. Просто море — це моє дзеркало. Якщо я нервуюсь, воно завжди знайде спосіб мене “втихомирити”. Або навпаки, підкине енергії.