Нудьга зараз вважається чимось соромним. Типу, якщо ти не на роботі, не читаєш книжку, не прокачуєш себе чи хоча б не скролиш стрічку — то з тобою щось не так. Але ж, якщо подумати… саме в тій тиші, у тому “нічого не відбувається” народжуються цікаві ідеї.
Я ловлю себе на тому, що найкращі думки приходять не тоді, коли я спеціально сідаю “подумати”, а коли йду по трасі до моря і тупо рахую кроки. Або коли стою в черзі за хлібом. Чесно кажучи, інколи навіть у маршрутці, коли водій включає свою стару музику з 2000-х, я починаю переосмислювати речі.
Може, ми занадто боїмося цієї паузи? Бо нудьга відкриває багато — і приємне, і неприємне. Ти раптом згадуєш, що давно когось образив. Чи що твої плани на життя — не зовсім твої, а нав’язані. І отут стає трохи страшно.
Але, якщо чесно, я все одно люблю ці моменти. Вони нагадують, що я жива. Що мені не обов’язково кожну хвилину бути “корисною” чи “продуктивною”. Можна просто сидіти, витріщатись у стелю й думати про нічого.
