Я давно помітила, що є рухи, які неможливо вигадати — їх можна тільки згадати. Коли я беру до рук стару керамічну миску, мої пальці рухаються ніби самі. Вони обережно намацують вигини, шукають сколи, зчитують шорсткість. Я ніби не думаю, а згадую. Не знаю, що саме. Можливо, дитинство. А може — щось, що було до мене.
Колись моя прабабуся тримала в руках глиняні горщики. Вона не підписувала себе "майстриня", не мала акаунтів і не говорила про творчість. Вона просто ліпила, мила, клеїла, лагодила — як дихала. Життя тоді було ремеслом. Тепер ремесло — це спосіб життя, що опирається темпу.
І коли я працюю з чашкою, яку хтось викинув — я мовчки веду розмову не з цим “хтось”, а з тими, хто пам’ятає руками.
Старі речі мають інший ритм. Їх не можна «залити епоксидкою» і зробити новими. Їх треба відчути. Вони часто чинять спротив — не клеяться, не фарбуються так, як хочеться. Вони змушують зупинитись і питати: а ти слухаєш, чи тільки дієш?
Ремесло — це не про результат, а про близькість Мені часто пишуть: “А скільки коштує ця чашка?” І я ніяковію. Бо це все одно що запитати: “Скільки коштує ранок у твоїй бабусі на кухні?” Чи “Скільки коштує речення, яке ти подумав, але не встиг сказати?”
Це — не бізнес. Це — спосіб бути поруч. І з собою, і з тими, кого ти не знав, але відчуваєш через речі.
І наостанок: Якщо ви читаєте це — подивіться навколо. Чи є поруч з вами щось старе, забуте, тріснуте? Спробуйте не викинути. Спробуйте доторкнутись. Можливо, воно пам’ятає більше, ніж здається.