Привіт, друзі. Після того як я завершив майже місячний цикл статей про нашу з дружиною — та її подругами, (та й моїми зрештою) — поїздку в іспанську Валенсію, я взяв невелику творчу паузу. Потрібно було перепочити, зібратися з думками й зрозуміти, про що писати далі. Повертатися думками в засніжений Львів якось не хотілося.
Навколо дуже багато всього відбувається — і водночас ніби нічого не відбувається. Нічого не змінюється. Хочеться пізнавати світ, дізнаватися щось нове, але в нас тут триває війна, і жорстокий агресор далі вбиває та знищує українців. Знищує нашу інфраструктуру, міста, вже й залізницю — ніби змушуючи нас знову і знову усвідомлювати, що нічого не є безпечним. Хоча ми це й так знали.
Це відчуття тотального страху, тотальної безнадії, ніби тобі кажуть: «Здавайтеся, ви нічого не зможете». Вони нарощують виробництво шахедів і ракет, і складається враження, що ніщо не здатне їх зупинити. Мирна угода, яку нам нав’язують, лише відтермінує невизначене майбутнє. Нам потрібно посилюватися, посилювати свою армію. Але на це вже пішло стільки ресурсів. Підтримка Європи ще присутня, а от США підтримують нас дедалі менше, натомість вимагають ресурси. Трамп — не благодійник. Він ділок. Його цікавлять гроші, вплив, слава, лестощі. І тому нічого не визначено.
Сучасний світ — це світ сильних. І ми маємо продовжувати бути сильними. Така реальність.
А на фото — наша кішка Міка. Вона стоїть на сторожі на сходах, чатує, коли хтось іде нагору. Вона любить стежити за тими, хто внизу, і торкатися лапкою. Її силует наче у Бетмена — Темного Лицаря, який захищає тих, хто цього потребує. У цьому є щось символічне. Ми всі потребуємо захисту. І водночас маємо бути сильними. Як Бетмен.