У глибинах зачарованого лісу, куди нечасто ступає людська нога, трапляються речі, що не вкладаються у межі звичного. Старі легенди шепочуть про істот, зроблених із туману, кори і зір, про дерева, що говорять шепотом, і про ліс, який пам’ятає кожного, хто хоч раз заблукав у його серці.
Мандрівник ішов стомлений, шукаючи коротший шлях додому. Його ноги гули від втоми, а сонце вже хилилось до заходу, кидаючи довгі золоті тіні поміж дерев. Раптом перед ним, серед барвистого килима опалого листя, з'явився він — Олень.
Його силует випромінював м’яке світло, ніби промінь сонця сам обрав його за оселю. Олень стояв нерухомо, але в його постаті було щось нереальне. Його тіло, здавалося, було зібране з листя — кленового, дубового, березового. Воно тріпотіло, ніби вітром, хоч у лісі стояла тиша. На рогах спочивала мозаїка сухого листя, що мерехтіла в останньому промінні.
Мандрівник застиг. Він не міг вирішити — чи бачить справжню істоту, чи лише марення, народжене втомою. У якийсь момент промінь сонця освітив оленя так, що його форма стала плоскою, мов вирізаною з гігантського кленового листка. Тінь здригнулася — і мить тривала вічність.
Він не кліпав. Не дихав. Але очі почали пекти. І ось — одне єдине кліпання. І олень зник.
Залишився лише шелест листя. І спогад, який Мандрівник проніс крізь усе життя.
Чи то був дух лісу, чи ожила легенда, чи просто гра світла й тіней — ніхто ніколи не дізнається. Але кожен, хто входить у цей ліс на заході сонця, інстинктивно озирається, шукаючи поміж дерев тихий, теплий блиск осіннього дива.
