Я навчилась не поспішати.
Ви бачили, як ірландці сидять у кав’ярнях? Вони не забігають «на каву» між справами. Не п’ють на ходу. Не обмінюються новинами за п’ять хвилин. Вони сидять довго. Говорять повільно. Присутні.
Колись, ще на початку, я страшенно нервувала. Я жила у баби Рози, і до неї постійно приходили сусіди чи родичі — «на чай». І сиділи пів дня. Мені здавалося, що це марнування часу. Що так не можна. Що це бідність — так витрачати життя. Всі розмови можна вмістити в 15 хвилин. Ви що, люди! Вам не має чим зайнятись?
Але згодом я побачила інше.
Ці люди — часто старші — вміють жити. Помічати життя. Не поспішати. Вони радіють сонцю. А сонце в Ірландії — рідкісний гість. Тому щойно воно з’являється, всі виходять: з дітьми, у парк, у двір, до моря. Садять квіти біля дому. Просто щось роблять поруч із життям.
Ніхто не сидить удома, коли є сонце. Вони не втрачають ці дні.
Я навчилась пити чай повільно. Смачно. Не «швидко випити», а прожити.
Я навчилась дивитись на вечерю інакше.
Тут готують не тому, що треба терміново щось з’їсти або всіх нагодувати. А тому, що вечір — це задоволення. Їжі радіють, як щасливим емоціям. У приготування вкладають емоції, час, увагу.
Я навчилась не поспішати на роботі.
Тут немає постійного «вчора», дедлайнів, які душать, і когось, хто стоїть над тобою і дивиться в екран монітору. Або слідкує щоб ти не пив каву занадто довго.
Ти робиш стільки, скільки можеш. Без тиску. Без крику. Без біганини.
Скільки можеш. За сьогодні. Просто уявіть це.
Вони спокійно стоять в чергах в супермаркетах, на пошті, будь-де. Ніхто не нервує. А продавчиня часто заводить розмову з покупцями. Начебто їй дійсно цікаво дізнатись про успіхи онуків чи наступну подорож. Але саме це дає відчуття, що ти небайдужий. Важливий.
Так, їхня державна система повільна. Документи, процеси — це інколи дратує. Але ця повільність робить інше: вона зупиняє наш звичний ритм. Змушує зосередитись на тому, що відбувається зараз.
Цієї миті. У кожному моменті життя.