Останнім часом думаю про одне: як ми, українці, взагалі вижили як нація.
Мене не полишає відчуття, що нас можна закинути хоч на Марс, хоч на Венеру — і ми все одно там виживемо. Зберемося. Вкорінимося. Почнемо жити. У цьому є якась особлива гідність.
Подивіться навколо. Українці, які пережили втрату дому, війну, окупацію, руйнування, смерть близьких, живуть далі — в стані ампутації.
Не в тотальній депресії. Не на пігулках, як мої попередні хости. Не забувають минуле, не жаліються на сьогодення, вдячні за все що мають.
Я говорю про загальний стан. Нас, українців за кордоном. Вимушених переселенців з-за війни.
Українці йдуть у нове життя. Після особистих потрясінь. У нові країни. Іноді тотально самотні, майже зламані. Вивчають мови — німецьку, польську, угорську, фінську, данську, будь-яку. Вивчають не «для галочки», а щоб бути присутніми. Бути в реальності.
Через мільйон шрамів на серці — продовжують жити.
Так, як не можуть жити звичайні економічні мігранти. Без цієї внутрішньої напруги. Без цього характеру. Без цієї впертої віри, що «в нас усе буде добре».
Саме тому ми багатьох дратуємо. Своєю незалежністю. Своїм розумом. Своєю зібраністю. Своєю впевненістю.
Тому, мої любі українці, бережіть себе. І свою ідентичність.
Ми — надзвичайно сильна нація. І я в цьому абсолютно впевнена💙💛
#ірландіядляукраїнців