Приблизно рік тому в нашому домі з’явилася чашка з кумедним написом: «Let’s talk about love».
Ніхто її не купував, не дарував і не приносив — вона просто одного дня стала нашою.
Ми розпитали всіх: родичів, друзів, сусідів — ніхто її не впізнав. Пояснення так і не знайшли, але чашку полюбили всі.
Ми ніби змагалися за неї: Соня, Міша і я по черзі заварювали в ній чай, ігноруючи цілий фарфоровий сервіз. Коли чашка потрапляла до мене, відбувалося щось дивне: плечі розправлялися, на обличчі з’являлася усмішка.
З другим ковтком я ніби перемикалася — з вічно зайнятої мами ставала просто жінкою, відкритою до ніжності й тепла. Хотілося обіймати, сміятися, кружляти Соню по кімнаті, притискатися до чоловіка й шепотіти щось лагідне. У ті моменти я була абсолютно щаслива.
Та одного разу наш рудий кіт Гаврюша незграбно зіштовхнув чашку зі столу. Вона не розбилася, але відкололася ручка і з’явився неприємний скол. Кота покарали, а чашку сховали високо на полицю, ніби відправили у відпустку.
Життя повернулося до звичного ритму.
Кожен пив зі своєї чашки. Але разом із цим зникло щось важливе. Зникли жарти, ранкові суперечки, ніжні слова. Ми почали говорити лише про побут: «нагодуй кота», «прибери», «поспішай».
Тепло поступово зникло, а разом із ним і любов — та, що живе в дрібницях: дотиках, усмішках, спонтанних словах.
Дім наповнився втомою і мовчанням. Навіть Гаврюша став тьмяним і не таким пухнастим.
Одного похмурого дощового дня мене це втомило. Захотілося свята — справжнього, як у дитинстві. Я подзвонила Соні й запропонувала піти в кіно, чоловіка попросила купити найміцніший клей.
Увечері ми разом «рятували» чашку: приклеїли ручку, замазали скол — і повернули її на кухню. І сталося диво: життя знову ожило.
Повернулися жарти, розмови, сміх. Ми з Сонею щебетали без упину, Міша намагався нас перекричати, а Гаврюша знову став рудим і пухнастим.
Я поспішала додому, щоб першою зайняти чашку. Хотілося готувати, вигадувати нові страви, співати на кухні. На запах їжі збиралася вся родина.
— Віддавай чашку, — зустрічав мене поцілунком Міша.
— Мамо, тату! Мій малюнок взяли на виставку! — радісно вигукувала Соня.
Ми обіймалися, сміялися й були щасливі.
І навіть не помітили, як тихо й обережно в наше життя повернулася Любов.
#спогадиФБ