Був час, коли я ніяк не могла залишити в спокої своє минуле.
Ось воно — минуле.
Як підшивка журналу. Точніше, її невелика частина.
Подорожі. Плани. Мій дім. Друзі. Книги. Бізнес.
Воно не відпускало.
Можливо, тому що історія, через яку довелося піти, не була ані красивою, ані гідною - війна в Україні. Окупація мого міста.
Можливо, я ще всередині продовжувала боротися за свою правду. Застрягла. Зачепилася. І ніяк не могла знятися з того гачка.
Напевно, все разом.
Одного разу, глибокої осені, ми сиділи з одним дуже глибоким психологом у кафе.
Пам’ятаю, як у напівтемряві я сказала йому — ні багато ні мало — що втратила ідентичність. Наче сенс життя.
Що тепер там, де була я, гуляє злий вітер.
Наче я залишила там якусь важливу частину себе.
А може, і всю себе.
— Де вона, ця частина? — запитав психолог. — Як виглядає?
— Мій дім. Моє оточення. Моє життя.
Він кивнув.
— То заберіть себе звідти. Ви ж звідти досі не поїхали. Ваша голова, мізки, плани на майбутнє - все там. У цьому й проблема.
Я заплющила очі.
Уявила, що почала забирати все, що не встигла взяти, коли тікала:
свої книги, вирізки статей із журналів, рукописи в комп’ютері, підбірку відео з наших подорожей, дитячі альбоми доньки, фототехніку, ноутбуки, обручку, улюблену сукню, кота.
Подумки повернулася у свою квартиру. Пройшлася кімнатами.
Акуратно все склала й запакувала.
Попрощалася зі стінами, дипломами на стіні в кухні, з побутовою технікою, яку лишила на пограбування "асвабадітєлям"...
Постояла в коридорі, дивлячись на стінний годинник. На малюнки дитини, придавлені магнітами до холодильнику. І зачинила двері.
Потім попрощалася з друзями.
Залишила номери телефонів.
Подзвонила родичам — і з ними теж попрощалася.
І пішла.
Це була психологічна практика, робота уяви. Я прожила своє кіно. Яке не відбулось в реальності.
Як кажуть психологи: поки ти не поїдеш із дому назавжди, ти не почнеш жити в новому місці.
Це як відрізати пальці — один за одним.
Кровить. І болить роками.
Як би це страшно не звучало, але той, хто в одну мить втратив усе через війну, адаптується швидше.
А ми розтягуємо свій біль у часі.
І досі не тут.
І вже не там.
Робити цю вправу було корисно, мабуть. Але в її ефективність я не вірила.
Попри багату уяву, всі ці речі на кшталт «вашій лівій нозі тепло, ваше праве вухо важчає» на мене ніколи не діяли.
Тим дивніше було згодом помітити, що ця практика спрацювала.
Я справді забрала з минулого свої сенси. Свої емоції. Свою важливу частину.
А там залишила порожні сторінки. Своє я взяла з собою.
Підозрюю, той психолог таки добре «пошаманив».
Бо відчувалося це саме так: моє повернулося до мене.
І досі зі мною.
За спиною.
Як і має бути з минулим — тримає тил.
Спробуйте зробити цю практику, якщо вас не відпускає минуле, якщо ви залишили десь частину себе.
Заберіть себе звідти.
Візьміть своє.
Не чекаючи на підходящий момент🫶
#ябіженка
#ірландіядляукраїнців