Поки чекаєш реакції на свої слова, роботу, турботу — ти програєш. А коли по-справжньому приймаєш той факт, що НІХТО тобі нічого не винен, життя тихо змінюється.
Зникає образа. На людей. На Всесвіт. На втрачений час і на всю цю криву «несправедливість». Відпускаєш очікування — і знімаєш внутрішній тиск із себе, зі стосунків. Світ перестає стискатися в кулак.
Коли я писала «Інтриганок», редактор сказала, що книга вийде лише в електронці. Так швидше, простіше, дешевше. Карантин, нові реалії, онлайн-формат.
Я образилась. Як це «електронна книга»? А де презентація, літературний вечір, обкладинка, фотосесія? Куди ставити автографи? Здавалося, мене позбавили права дихати як авторку.
Навіть коли прислали обкладинку, мені не подобалось у ній усе — від напою на столику до негламурних героїнь. Не так я їх бачила, коли писала. Я ж навіть референс надсилала!
Але проблема була не в обкладинці. Я сама навалила очікувань на ще неіснуючий факт. Образилась. Засмутилась. Почала переписувати розділи в нервовому тумані. А потім видихнула і сказала собі: «Роби свою роботу. Що буде — те буде. Ти ж цього хотіла».
Бо твої очікування не зобов’язані збігатися з думкою інших. І люди тобі нічого не винні. Взагалі. НІХТО. НІЧИМ.
Читачі не зобов’язані читати твою книгу тільки тому, що прочитали попередні і їм сподобалось. Нова історія- нові реалії. П’ята книга з твоїм прізвищем не зобов’язана приносити радість комусь, крім тебе.
Я чесно поговорила з собою. Жорстко. Приземлено. Без жалості. І дописала книгу. Відправила в видавництво.
У червні 2020 вона вийшла на офіційному сайті. Через три дні — опинилась на дванадцяти піратських ресурсах. Скільки їх зараз? Не рахувала.
Спочатку — злість. І листи про авторські права. Потім згадала правило: «ніхто тобі нічого не винен». І… потоваришувала з піратами. Попросила змінити аватарку на моє фото, виправити біографію, додати правильні посилання. Зробити так, щоб читач міг знайти автора, якщо захоче.
Парадокс, але це теж моє обличчя.
Гонорару за книгу я досі не отримала. Продажі онлайн — слабкі, коли навколо десятки безкоштовних копій.
І залишається питання: як текст потрапляє назовні, якщо повний файл я надсилаю тільки в видавництво?
Але є факт: люди не платять, коли можна взяти безкоштовно. Тож краще прикрасити продукт, познайомити читача з собою — ніж воювати з вітряками.
Ось так.
Зараз я з нетерпінням чекаю найважливішу свою книгу - "Битва за Енергодар". Я писала її два роки загалом, зібрала купу свідчень, перетворила на одну документальну історію з художнім описом подій. Виграла літературний конкурс весною, де як нагорода - публікація в Україні. І от вже 18 грудня, а в мене "битва" з видавництвом. Яке виграло тендер на публікацію, але диктує свої правила.... Не вистачає не сил, ні нервів, ні часу. Тож, відпустила.
Нічого не очікую. Живу далі. Насолоджуюсь різдвяними декораціями Ірландії. Слухаю Christmas FM, а через тиждень поїду в Україну.