Нам добре чи погано? Тут дві полярні відповіді. Читаючи коментарі в чаті, подумала що варто написати допис.
Давайте домовимось одразу: всі життя унікальні, обставини неповторні, ми різні, а випадки індивідуальні.
Кому з нас погано? Повірте, я була в цьому стані, довго була. Тому, хто внутрішньо горить емоційно і веде безперервну битву із реальністю — із тим, що тижні, місяці, роки очікувань минули, вже пʼятий рік пішов, а ми все ще «тут», а не «вдома».
Із даже ще із тим, що десь колись та й промайне в серці думка, шо «вдома» — воно тепер і не дуже ясно, де то «вдома». І від того страшно боляче. Діти вчаться, ми за ради них тут, здебільшого. І заради них цей ривок у виборі залишитись/поїхати тоді і зробили.
Імміграція (вже і вимушена стала певною мірою осознанною та обраною) ставить надто багато питань надто гостро. І це виматує кИшки на кулак.
Папери, мова, соціальне коло, робота, контракти, гроші, самотність, невдоволені діти… Гортайте цей список далі, там в кожного на три екрани.
Але штука в тому, шо це все — звичайний перебіг звичайних справ, все це вирішується і робиться, в ньому немає нічого такого вже прям катастрофічного.
І ламає до сліз як раз не потреба кинути в поштову скриньку якоїсь інстанції пʼятий раз копію своїх документів чи в сотий раз підтвердити адресу. Ой нє. Ламає біль. В нас на чужині все занадто болить, а ми просто просувались крізь ці хащі із впевненістю криголама.
В нас на чужині немає чіткого «а навіщо все це». Нам вже багато років, і не так вже й багато сил залишилось. Нам перманентно важко.
Але «важко» - не означає «погано». Погодьтесь, ми досі тут, при собі, зробили вже купу всього, досягли і добились, змогли і подолати, і на новий рік в кімнаті на стелі висіла гірлянда, а не ми.
Я б даже більше сказала: в імміграції чи ні, це вже , ВЖЕ, дофігіща всього. І життя триває. Просто подумайте про це, коли накотить.
На фото я в Страдбалі. Тоді мені були до біса самотньо. Бос - козел, робота - дно. Я казала собі: «Не плач, ти завжди можеш кинути все, поїхати в Дублін, сісти в літак і більше ніколи НІКОЛИ сюди не повернутись».
Але я лишилась. І — ні — це було не смертельно важко. Я просто прийняла це рішення. І вирішила, що важко не означає погано.
Головне, шо треба — як на мою думку — пам’ятати в житті в закордонні, це те, шо вибір у нас є , і це прекрасна новина. а) кріпосне право скасували давненько. б) наше життя закінчується не зараз. в) ми вже стільки разів все починали, що почнемо і ще раз, як буде така потреба.
Ну, а вирішувати, де триватимуть наступні дні і роки буття і якою мовою навчатимуться діти в університеті … Так ми собі ці питання ставили і ДО 22-року, і відповідали собі на них. І вирішували. І йшли далі.
І з усім впоралися. І сьогодні не стратимо. І будемо посміхатись.
Приймати рішення і нести за них відповідальність- це важко, але подивіться навкруги. Невже вам не має за що сказати самому собі «Дякую» за ті рішення?
Як би я не опинилась в тому місці, я б не наважилась купити машину, сісти за кермо, розвивати цей канал, переїхати знов, врешті решт. Переїзд - це стрес. В мене вже шостий, якщо рахувати тільки по Ірландії.
А якщо б я досі переховувалась і боялась виїхати з окупації? Там було страшніше ніж тут. Була б я зараз жива? Сумніваюсь…
Тож, давайте не знецінювати свої емоції, досягнення, силу духа. Не зжирати один одного в коментарях. Навіщо? Збережіть енергію на власний розвиток. Навіть якщо не все вдалося, памʼятайте - у кожного свій темп.
Краще навчитись казати собі «дякую» за сміливість, шукати нові опори, помічати свої маленькі успіхи. І поки є в нас цей рік до березня 2027, проживіть так, як хотіли б собі побажати!
Тримаймося💛💙 #ірландіядляукраїнців