Коли мені було п’ятнадцять, у нашій квартирі на час переддипломної практики оселився двоюрідний брат.
Я дивувалася його здібностям і намагалася повторити. Він міг читати газету при ввімкненому телевізорі й водночас відповідати на мої запитання.
Тоді здавалося, що це справжній дар — мати надздібність вловлювати інформацію двома вухами й робити три справи одночасно.
Тепер, у темпі прискореного життя, таким «даром» володіє кожен із нас. Робимо сто справ одразу, на сон витрачаємо не більше часу ніж Наполеон, і навіть не вважаємо це подвигом.
Такий ритм сучасності. Кожен із нас — геній багатозадачності.
Ще якихось двадцять років тому пенсіонери не могли уявити, як це — говорити телефоном із сестрою з Вінниці, стоячи в черзі до каси «ПриватБанку».
Ми телефонуємо, щойно виходимо з дому. Економимо час, поєднуємо дії, скорочуємо ресурси. Пишемо повідомлення на ходу, у транспорті, за кермом.
А колись на листування витрачали час, сили й гроші.
Сходи на пошту, купи конверт, напиши листа, відправ і чекай відповіді. А тепер? Відчуваєте різницю? І не цінуємо цього.
Сваримося з батьками, відчайдушно доводимо свою дорослість, свою правоту й бозна-які ще каракулі. Не замислюємося, що все це — по суті, пил. Минеться, зникне, забудеться. Залишиться лише слід. І тільки від тебе залежить, чи вплине ця вм’ятина на твій власний Всесвіт.
Сваримо дітей, зриваючи на них власні комплекси. А ти спробуй зробити щось корисне. Вкласти, пояснити, показати особисто. Дитина - це чистий аркуш. Спробуй не залишити плям, а намалювати на чистому папері красиве майбутнє.
Перш ніж підвищити голос на дитину, подумай — що вона запам’ятає? Тему розмови чи твоє сердите обличчя? Вона виросте, обов’язково виросте, і вже не буде мочити рукавиці в калюжі. Чи варто сварити й карати її зараз, коли вона тільки пізнає світ?
Чи здатен ти не залишити шрамів у її серці?
Ми дивимося картинки про неспішне скандинавське життя, приміряємо стиль хюґе, дивуємося італійській сієсті (скільки ж «втраченого часу»!) і грецькій лінощам (чому так довго!) — і далі біжимо.
Чому? Усі біжать — і я біжу. Вгору, по колу — не важливо як.
Найважливіші слова згадуємо у свята. Обійми, сміх, компліменти, радість — усе «з нагоди», ніби бережемо на потім. Обмежуємо рухи, замикаємо емоції, стискаємо хвилини. Справи-справи-справи…
Найрозкішніший фільм у своєму житті я дивилась в панорамній залі на краю світа. На мисі Нордкап. Фільм без екшена та сучасної графіки. П’ятнадцять хвилин, після яких починаєш цінувати кожну крихту природи.
От як воно так влаштовано? Біжиш, дерешся, долаєш, падаєш, підводишся, встигаєш у строк, опівночі, а потім сідаєш у крісло кінотеатру — і завмираєш зі сльозами на очах.
Ось вона, велич світу. Не в грошах і не в титулах…
Краса — у деталях, а щастя — у миттєвостях❤️
#добрийранок