І ось з’явилася новина, що мама вагітна.
Як і в будь-якій родині, всі були раді цій новині та чекали на появу немовляти. Тим паче, що УЗД показало — буде хлопчик. Вагітність проходила нормально, і не було ніяких патологій. Коли прийшов час народжувати, було вирішено робити кесарів розтин, тому що плід був завеликий для зросту моєї мами. Якщо б вона народжувала самотужки, то могла би втратити зір зовсім. Саме 2 вересня 1989 року у 13:00 в пологовому будинку №6 по вулиці Петра Запорожця, 26а, з вагою 2900 г та зростом 52 см народився я: Дубішин Антон Валерійович. Після кількох проведених днів у лікарні мене з мамою 14 вересня 1989 року виписали додому з вагою 2990 г.
Ще перебуваючи в лікарні, мама познайомилася з моєю майбутньою хрещеною — Людмилою Петрівною Мирончук, вона також народила сина. Молоді жінки знайшли спільну мову, і матуся запропонувала Людмилі стати хрещеною матір’ю для мене. Та звісно ж згодилася. Хрещеним батьком для мене став Віталій, молодший брат мами.
Мій розвиток проходив звичайно. Як і кожна дитина, я рано почав тримати голівку, сидіти, триматися на ніжках та навіть повзати. Мій батько радів від того, що в нього син, і любив підкидати мене догори, від чого я голосно сміявся. Звісно ж всі дяді, тьоті, бабусі та дідусі зносили подарунки для новонародженого. Але як пишуть у казках — щастя тривало недовго. В 9 місяців, моє тіло перестало проявляти фізичну активність. Почала з’являтися слабкість у м’язовій системі. Мої батьки миттєво відреагували на ситуацію і понесли мене до невропатолога. Після детальних перевірок лікар промовив моїй мамі: «Ваша дитина буде інвалідом. Можете його здати до дитбудинку та народити собі повноцінну дитину». Далі батьки вирішили перевірити цю інформацію та робити обстеження в інших медичних закладах. Почалися дні постійних походів до лікарів, дні пошуку полегшення та спростування інвалідності. Їздили до Росії, де мені поставили остаточний діагноз — спинна м’язова атрофія Вердніга-Гофмана, рання дитяча форма. На той час мені був 1 рік. Це захворювання є генетичним, хоча деякі лікарі знайшли патологію та порушення в кінцевих з’єднаннях спинного мозку. Це порушення могли завдати мені при кесаревому розтині.
Кажуть, що чоловіки — це сильна стать. Але мій батько не належав до цього типу людей. До мого народження він випивав на свята. Та коли мені поставили інвалідність, почав пити набагато більше та частіше. На жаль, найстрашнішим і найболючішим були не випивка мого батька, а його знущання над мамою. Він почав ображати мою маму словами «шлюха», «повія», «сучка». Ревнував її до кожного стовпа, хоча він сам бігав по жінках. Крім цього морального та психологічного тиску, почалися ще й побиття та ґвалтування. Цей весь жах відбувався у мене на очах. Лежачи на дивані і спостерігаючи ці всі сцени, хотілося зробити бодай щось на захист рідної людини. Але що може зробити маленький хлопчик з особливостями? Тільки спостерігати та запам’ятовувати. Можливо, для вас це прозвучить тупо, але я щасливий від того, що народився таким, що я не здоровий. Бо якщо б я був повноцінною людиною, то можливо став би таким, як мій батько — тираном для моєї мами.
Пройшов час, і мама знову завагітніла. Мені було 2 рочки, коли з’явилася ця новина. В цей раз УЗД показало, що буде дівчинка. Кожна мати, яка має дитину з особливостями, мріє про друге повноцінне дитя. Щоб воно було помічником та найкращим другом. На жаль, цього разу доля вирішила зробити удар з іншого боку. Сестричка народилася, але померла через 4 дні після пологів. Лікарі виявили запалення легень і звинуватили в цьому мою маму. Таке буває, коли лікарі хочуть зняти з себе відповідальність та порушують клятву Гіппократа. В подальшому я завжди мріяв про сестру, з якою міг би гратися в ляльки чи іграшковим посудом. Навіть тепер до мене тягнуться саме дівчатка. З ними набагато легше знайти спільну мову, ніж з хлопцями.
Батько ж продовжував тиранити маму. Найсмішніше в цій історії те, що саме він першим подав заяву на розлучення. Мені було 4 роки, коли батьки офіційно розлучилися. Жити ми з мамою переїхали до бабусі і діда на вул. Райдужну, 1.
