І ось чудова новина! В 2003 році «Соціальний захист населення» надав сім’ям, які виховують особливих діток, путівки на Азовське море, до Бердянська. Придбавши квитки і склавши речі, ми всі чекали цієї подорожі. Звісно, не обійшлося і без пригод. Коли батьки з дітьми їхали в автобусі на Залізничний вокзал, то потрапили в автомобільний затор. Було хвилювання, що спізнимося на потяг і не поїдемо. Але все закінчилося добре, і вже вночі, лежачи на спальному місці в вагоні, я дивився у вікно на яскравий місяць і чекав на зустріч з морем. А потяг віз нас до нього, похитуючись.
В санаторії нас оглянули лікарі, призначили лікувальні процедури і розселили по кімнатах. Протягом дня ми відвідували масажистів, лікувальні ванни, ЛФК, пили лікувальну воду. Також їздили купатися на лиман та море, відпочивали на пляжі. Ввечері на території санаторію влаштовувалися різні веселощі: караоке, дискотека, торгівля іграшками та смаколиками. Іноді продавці дарували нам браслети, які світяться в темряві. А поки наші батьки розважалися на танцях, ми їздили великою територією. Могли гуляти аж до 23:00. Так пролетів 21 день відпочинку.
Та коли ми повернулись додому, життя піднесло нам аж 2 «подарунки». Від постійної праці прибиральницею, миття вікон у будинках, підмітання сходів у моєї мами почали частіше з’являтися болісні відчуття в боці. При обстеженні виявилося, що це камені в жовчному міхурі, і потрібно робити операцію по їх видаленню. Після операції мамі не можна було підіймати важкого, вона мала дотримуватися дієти. Тому на початку грудня 2003 року маму прооперували, а я був із бабусею. Добре те, що після операції анестезіолог зателефонувала додому і сказала, що все гаразд.
Після того, як маму виписали додому, сталася інша прикрість. Я знову захворів на запалення легень. Звісно, ми викликали дитячого лікаря, але вона почала давати поради: щоб я їхав до лікарні, що за мною там будуть дивитися медсестри і т. д. Але ми не мали можливості це зробити. Мама не могла їхати зі мною, бо після операції і їй не можна було підіймати мене. Бабуся також не мала можливості, бо її іноді викликали на роботу, а дідусь і дядько Віталій працювали. Якщо ж казати про медсестер, то хіба хтось буде дивитися за особливою дитиною краще, ніж рідні люди? Тому ми лишилися вдома, а антибіотики мені колола медик із нашого будинку.
Ось так ми і зустріли 2004 рік. Але чесно кажучи, не все було так погано, як здається на перший погляд. Люди кажуть, що вдома і стіни лікують. У своїй кімнаті я міг дивитися телевізор, читати книги, їсти домашню їжу, бути в теплі. Також я приймав ліки, котрі мені виписав лікар. Уколи були під назвою «Цефтріаксон». З тих пір ми бронхіти та запалення лікували вдома.
І ось знову настало літо, і нам знову надали путівки до Бердянська. Цього разу я з мамою вирішив взяти з собою дядька Віталіка, він допомагав не тільки нам, але й іншим батькам. Це була гарна ідея. Коли наші мами їхали на місцевий ринок, то ми залишались під його наглядом. Він завжди купував нам смачне морозиво. Також до санаторію приїжджав цирк, і діти з особливостями мали можливість безкоштовно переглянути виставу. Звісно ж під наглядом Віталіка. А ще я мав змогу ходити з ним на другий поверх адміністративної будівлі і грати на приставці. На морі та на лимані я міг більше плавати, тому що дядько мене підтримував на воді. Ще нам всім влаштували екскурсію по місту Бердянськ.
Це був останній відпочинок в цьому санаторії. Відпочивальники поскаржилися на сім’ї з особливими дітками. На жаль, багатьом не подобалося відпочивати з нами, їсти в одній їдальні (бо коли у дитини капало з рота або починалися судоми, то це викликало відразу), купатися на морі. Нас знову не сприймали і відштовхували від себе. Ми ж бажали бути з усіма та як усі.
Тому Азовського моря ми більше не бачили.