Минулого року, я багато мандрував Карпатами, і якось зустрів там знайомих, в компанії яких був хлопець, який перед тим мандрував в Альпах. Впродовж дня він часто промовляв "Нічим не гірше ніж в Альпах", "навіть краще ніж в Альпах". Така думка мені сподобалась, хоч в Альпах я і не був, і вже не скоро доведеться побувати (можливо й ніколи), але в Карпатах чудово, і нам треба цінувати те, що в нас є. Набагато пізніше я наштовхнувся на літературне пояснення різниці між Альпами й Карпатами в оповіданні "Опришок" Леопольда фон Захер-Мазох (українське видання в збірці "Мандрівні Комедіанти" - Фоліо, 2020). Отже наведений опис саме з цього оповідання, яке я рекомендую прочитати повністю, якщо ви любите художню літературу.
Леопольд фон Захер-Мазох з компанією мандрують Карпатами, і цікаве співпадіння, що він мандрує саме в тій місцевості, де бував і я. "Ураз зелена заслона відслонилася, перед нами лежало розділене срібною стрічкою річечки довге гуцульське село Гринява." Саме біля Гриняви я підіймався в гори, подивитись варіант хати і ділянки на продаж, щоб там розпочати будівництво бібліотеки в горах та крипто-хабу. Чудове місце, заходиться далеко від цивілізації та потребує великого ресурсу для вкладення в інфраструкутуру. Але саме цими фото з місцевості довкола Гриняви - доповнюватимуть цей текст.
Важкий гіркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тінь та вільгість. Грізно випиналися з клаптів туману голі сірі скелі, побагрянені сходом сонця, ніби охоплені полум'ям. Монотонно й сумно співали невидимі гірські потоки, і дятел монотонно стукав дзьобом по дереві, у тому моторошному стукоті вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовині...
Далі автор пише про Альпи. Мерано - це містечко в Тіролі (зараз - Італія), де до речі жив останні свої роки відомий поет Езра Паунд, і де на вулиці Езри Паунда заходиться цей замок (зятя його доньки). Той літературний центр Езри Паунда я планував колись відвідати.
Зимовий ранок у Мерані незрівнянно привітніший. Гірський котлован, долини, переповнені рожевим світлом, зелено-багряні ліси піднімаються угору схилами, на яких де-не-де видніються хатини, прикрашені тонкою різьбою. Гостроверхі гори, укутані білим снігом, який святково мерехтить на сонці, чітко вимальовуються на тлі синього безхмарного прозорого неба. Могутньо і приязно сяє сонце. Маленькі синички з блискучими груденятами без угаву метушаться на темно-зеленому гіллі дерев понад берегом, щось собі насвистуючи. То тут, то там теплі золоті промені виманять на світ Божий зелену ящірку; вона вилазить на камінь і гріється, сторожко піднявши голівку. У хащах лавру та плюща виспівує зяблик. Вікна будинків заломлюють сонячні промені, наче збільшувані скельця. Усюди виблискують перли талої води. З кінчиків трав уздовж потічка звисають поодинокі крижані краплини, вигойдуються і виблискують, ніби діаманти. Усе наче створене для того, щоб звеселити людське серце.
Якщо в Альпах, навіть при всій їхній неприступності та могутності, над усіма верхами і долами панує веселість, приязність та спокій, то нашим Карпатам, як і нашому народові властива глибока, мовчазна й невимовна туга, якась певна дикість, предвічна поганська велич; їхня похмура маєстатичність, здається, намагається нас пригнітити й розчавити, щоб потім з іще більшою силою вознести над важкою задушливою землею.
А ось далі - знову мова про Карпати:
У віковічному пралісі, який оточує нас зусібіч, царює незайманка-природа.
Широке гілля, густе листя прадавніх буків та велетів-дубів переплелося між собою, утворивши гігантське склепіння; пронизане сонячними променями, воно, наче коштовне склепіння палаців із арабських казок, мерехтить зеленим смарагдом, тремтить від глухого таємничого шуму, мов від звуків органу.
Поміж брунатними стовбурами, схожими на могутні гранітні блоки, нап'явся моріжок, гладкий, мов хустка. Що далі ми заходили, то вище, барвистіше і казковіше випиналися з трави незнані квіти, зела та кущі. Ліщина, малина й ожина від ледь чутного ранкового леготу привітно махали нам, мов добрим друзям, своїми зеленими руками. Великі метелики тріпотіли в повітрі крильцями, мов вишитими орієнтальними візерунками. Сонце волокло свою тугу золотаво-зелену сіть по травах, ягодах, ядучо-червоних лишайниках; його сяйво стікало вниз по стовбурах і внизувало блискотливими краплями широкі чаші папороті й мох, між якими звинно перепліталися широкі, вузлуваті, поморщені корені дерев.
